Знову і знову чую: «подаруйте книжку»… Я проживу до 100 років, та, на жаль, і потому тема ця, напевно, лишиться актуальною в Україні. Вкотре просять. Ніби між іншим. Вкотре пояснюю: я не дарую те, що мені не належить. Бо моє — це куплене за мої гроші, подароване мені або зроблене власноруч. Якщо мені подарують мою книжку — окей, я подарую тому, хто перший зголоситься…
«Але ж ви її написали! Вона — ваша!» — кричать мені. Гаразд, готовий подарувати те, що нібито моє — нередагований вордівський файл. З очепятками. Бо редагований – то вже власність видавця. Він мені за нього заплатив. Не важливо, скільки. Я продав сировину — він уклав свої гроші й виробив товар. Мені дає 5-25 авторських примірників, то вже кожен на свій розсуд. У мене 9 видавців.
«О! У вас же є авторські! Ось і подаруйте!». Н-да, вопріс. Я в ступорі, бо нема відповіді. Не можу пояснити, чому ці примірники не розігруються в безкоштовну лотерею. Краще спитаю: а ви, шановні, ходите на базар чи в магазин із проханням «подаруйте»?!
За кожен подарунок хтось має заплатити. Але ок, є варіанти. Маю книжки. Не свого авторства. Готовий подарувати, бо прочитав і з різних причин не буду лишати в себе в бібліотеці. Хто, кому? «Нам! Ось номер поштового відділення!». «За чий рахунок слати?». «За ваш!». Тю…
Мені кажуть: ой, скільки там та посилка коштує.
Колеги, мені до лямпи, скільки. Жінка має право розпоряджатися власним тілом, як хоче, якщо її не змушують силою. А я маю право витрачати свої гроші так, як хочу. Нехай це 1 гривня, нехай це 10 копійок.
Висновок: якщо ви не на фронті, не в госпіталі і не в дитячому будинку — книжки простіше купити, а не прости. Або принаймні заплатити за пересилку того, що я готовий віддати.
Андрій Кокотюха
