Магазин художніх матеріалів. Відділення там, де полотно. Жінка не може витягнути велику шмату полотна на підрамнику. Берусь допомогти їй, щоб не продавити. Вона мені каже: «Розумієте, дочка вирішила художніцей стати…». Бачу, поруч стоїть кремезна дочка, майже з мене зростом, а в мене — 1.80, років їй — 17-18, у рваних шортах з білими кишенями, що стирчять, і втикає шось у телефоні…
— Анжеліка, такий підійде? — запитує жінка.
Анжеліка нєхотя відривається від телефону, закатує очі і через губу, роздратовано, відповідає:
— Ну, мама! Та норм!
— Розумію, — кажу. — Шо ж тут не зрозумілого?!
— Та-а-к, треба ще мольберт… — стурбовано каже ділова мамаша.
Поруч ряд з мольбертами. Вибирається самий дорогий.
— Анжеліка, такий?!
Анжеліка робить козью морду, засовує телефон до задньої кишені на жопі, з якої він, согласно протоколу, має майже наполовину стричати і каже капризним голосом:
— Ну, мама! Скіки можна?! Бери! Пішли вже.
Мама зі здоровенним полотном в одній руці та мольбертом в іншій, якось розкорячено тягне це все на касу. Позаду плетецця Анжеліка з навороченою козьєю мордою і телефоном на жопі.
Через вітрину бачу, як мама пхає все це добро до білого і великого джипа. Анжеліка дивиться козьєю мордою вдалечінь…
Джип поїхав, а я думаю про феномен козьїх морд з-поміж тінейджерів саме цього віку. Звідки вони їх так масово беруть?! Роздають їм ці морди по три штуки в руки, чи що? Що за трагедія взагалі у людей? Он, художницею одна зараз стане. Еге-гей! Велике полотно мама купила, мольберт, все по-справжньому. Зараз, взагалі, та художниця як дасть, що ми тут всі аху*ємо від щастя. А морду крутимо таку, ніби лайна наїлись. Що за діла, не ясно? Хоча дехто до старості цю морду носять і нічого!
Олекса Манн
