Вчора в музеї Тичини зібрались лавреати премії його імені, роздавали медальки… Так вийшло, що я теж була присутня на цім дійстві. Ну що сказати? СПУ і її очільник пан-товариш Сидоржевський, а також усі ті лавреати — просто не в собі. А чому? А тому, що на цю церемонію запросили посла Вірменії в Україні та ще й з дружиною… Я розумію, що Тичина цікавився вірменською культурою, але він цікавився і турецькою культурою, і Тагором, а Вітмена і Вергарна уважав поряд із Шевченком голосами людства.
Однак про що думають очільники спілки і письменники, запрошуючи посла країни, що підтримує Росією анексію Криму, що відправляє на війну Росії з Україною власних найманців, країни, яка взагалі підтримує Росію?! І цей посол виступає у центрі Києва, говорить про культурну співпрацю, поетки читають йому вірші про сирени. Якийсь сюрреалізм чи соцреалізм, чи нацреалізм — насправді самовбивчий цинізм. А тепер більше хочеться почути від поетів і членів СПУ про їхній патріотизм, їхній розум і доглибну совість.
СПУ — це відрижка сталінізму. Не забули й Тичину ще раз в багно вмочити, мало йому було агітаційних совкових віршів, то ще й на церемонію його премії приволокли ворога України.
На що заслуговує таке СПУ? На ліквідацію. І осикового кілка встромити. Сидоржевського — на фронт, в механізовану бригаду, хай побігає із кулеметом, щоб патріотизм його був наповнений якимось реальним сенсом.
Цю графоманську самозакоханість так званих письменників, які просто паразитують на замучених в тій же СПУ, її ж функціонерами письменниках, що мали і талант, і совість, треба розвінчувати. А тепер аплодуйте і лавреатам, і СПУ — шанувальникам вірменської культури і посла в часі російсько-української війни.
Та Квартал на цьому тлі дуже пристойно виглядає.
Роксана Харчук
