Я б дуже хотів повернути своє життя назад. Не їсти тюрі (знаєте, що таке тюря? Це сухарі у підсолодженій воді), не спати всю ніч на заднюму сидінні таксі, яке у три зміни водив мій тато, забираючи мене останнім з дитсадку… Відтоді мої улюблені запахи — бензину в таксопарку і мандаринок на Новий рік… Не прогулювати тижнями уроків, бо кілька томів Жюль Верна, що дісталися мені випадково, були для мене головнішими за уроки арифметики і «ролі пролєтаріата в романє «Мать»…
Не лазив би по чужих садах і городах, тирячи з карнаватськими друганами моркву і яблука… Не пішов би у совєйску армію, до якої мене проводжали цілою вулицею і я вперше побачив сльози на очах батька. Вже потім я зрозумів, чому він плакав, старий зек за бандерівською статтею…
Я б послухався свого двоюрідного дядька з Алма-Ати, колишнього особистого льотчика Брєжнєва, який колись врятував життя генсєку: «Я позвоню Льонє і он тєбя устроит куда хочеш».
А я поперся, хильнувши чарку самогону, до театрального училища. І приймальна комісія мене насилу відтягла від вікна на другому поверсі, коли вона ж мені дала вводну: «Пожежа! Ваші дії?» Не бачили вони мене в армії…
Я б дуже хотів повернути своє життя назад. Але життя назад не повертається. І тому я щасливий. Бо в тому житті була, крім тюрі, і любов, і дружба. І повага до самого себе. І тому я нині там, куди мене вивело життя. Дякую йому!
Олег Яновський-Шпак
