Над Києвом здіймалися бризки салюту (Україна перемогла Португалію і вийшла у фінал футбольного Єврочемпіонату), а я дивився на те крізь сльози… Помер ВОЛОДИМИР ПАНЧЕНКО (1954-2019), людина якоїсь джерельної чистоти, совісливості, любові до прекрасного, фантазійно-талановитого. Півтора місяці тому йому виповнилось 65…
Цього не мало трапитись.
Останні два роки він боровся зі страшною хворобою, боровся так, як, може, ніхто інший. Упродовж 2018-19-го побачили світ його три книги, три!
«Повість про Миколу Зерова» (вид-во «Дух і літера»), «Літературний ландшафт України» («Ярославів вал»). І книга, що стала останньою – «Сонячний годинник» («Темпора»). Він ніби заклинав смерть шаленою роботою, попри тяжку недугу…
Він жив за годинником сонця і видавалось ніщо не може зупинити рух його душі і серця. Навесні, 20 травня, в Музеї літератури відбулась презентація книги «Літературний ландшафт…», куди ПАНЧЕНКО включив і розмову зі мною про Олександра Довженка. Виглядав добре, і я подумав, та й сказав йому: все тепер чудесно має бути.
А на початку вересня пан ВОЛОДИМИР зателефонував мені і запитав, як би пошукати сліди сина першої дружини Довженкової, Варвари Крилової. Дехто вважає, що Валерій Чазов (так його звали) був сином і Довженка, хоча й народився через кілька років після їх розлучення. Кілька літ тому ми з ПАНЧЕНКОМ їздили до села Демидова, де жила і працювала Крилова, де й похована, звідтоді ця інтрига нас із Володимиром Євгеновичем цікавила.
Я пообіцяв продовжити пошук.
І тільки в кінці розмови похопився: «А як здоров’я ваше?». І почув його прикрий голос: «Та щось воно по новій пішло… Лежу ось знову в лікарні, у Кропивницькому…». Одначе вся інша розмова була такою, що жодної підозри про близький трагічний кінець у мене не виникло…
Літературознавець, критик, публіцист, редактор, педагог, громадський і політичний діяч (був депутатом Верховної Ради того вже легендарного скликання 1990-94 років). Людина справді сонячна, безмірно багата — на талант людяності передовсім. Мабуть, тому при вивченні історії літератури і мистецтва його цікавила в першу чергу людина, митець…
Я не встиг, пане Володимире, я не встиг виконати Ваше прохання. Зроблю все, аби задовольнити Ваш інтерес, тільки ж як про те повідомити?
Ніч упала на Київ і він уже принишк до ранку. Мабуть, не випадково душа ВОЛОДИМИРА ПАНЧЕНКА йде від нас у цей день — Божа Матір забрала його до себе, бо таких мало. Тільки все одно сльози продовжують текти.
Прощайте, дорогий друже!
І спасибі Вам за все! Тільки ж не так: смерть людини це завжди початок нового пізнання її. Трохи оговтаюсь і піду Вам, ВОЛОДИМИРЕ, назустріч. А там, через роки, може десь і зійдемось…
P.S.
Тоді, в нашу останню зустріч, 20 травня, Володимир надписав мені свій «Літературний ландшафт Укрїни. ХХ століття»: «На згадку про наші минулі й майбутні зустрічі. Memento Демидове».
Сергій Тримбач
