Спроба упіймати невловиме, двічі увійти в одну течію. Продертися в минуле через давно завмерлий, загуслий час. Відтворити миті дитинства, що будь-коли відбувалися в тіні унікального столітнього красеня-берестка й через це існуватимуть завжди. Принаймні поки житиме той, хто його пам’ятає. Закарбувати те, що точно було у всіх, але у всіх минуло по-різному. Усе це про документальну повість «Станційні пасторалі» нині сущого українського класика Григорія Гусейнова, яку автор визначив як «сповідь дитинства».
Навіть якщо новітні господарі життя із деревом-образом давно вже жорстко розправилися. «Так, ніби безсловесне галузисте дерево віднімало в них якісь права, на минуле нашої хижі..» Схована у його товстому стовбурі пам’ять про минуле рідного дому, обличчя сусідів, очі, слова, події, характери, давно всіма забуті стосунки з людьми і тваринами, класичні вуличні драми, нездоланні ні за яких обставин, як тоді здавалося, трагедії і болючі образи, свідком яких дереву довелося бути, щовесни ятритиме душу спогадами. Точно так само, як гіркий сік оживляв колись кожну із трьох його визначальних гілок.
Місцем цієї оповіді про дитинство, не суворої, але й без сльозливого замилування, є велика вузлова залізнична станція з пристанційним містечком «в несходимому, наскрізь перепаленому золотим сонцем, південноукраїнськім степу, що простягся між славними ріками Ташликом, Синюхою та Південним Бугом». І містечко те, «аж ніяк не українське, але напівєврейське й напівмолдованське».
Не сподіваючись від сина-оповідача таких лінгвістичних здібностей, який до поїздки в Одеський санаторій для сухотників не знав жодного російського слова, а повернувшись легко спілкувався російською, гірко по-
селянськи, як над чужинцем, заплакала мати. Щоправда «кацапство», використавши його за привід розім’ятися, з нього за місяць вибили підлітки-переростки із сусідньої вулиці, перестрівши кілька разів на поляні.
Саме з цих степових країв походила обраниця повстанського ватажка Нестора Махна – Галина Кузьменко, який взяв із нею шлюб у сусідньому зі станцією селі Піщані Броди. Невблаганний час давно вже примирив непримиренних, напоїв усіх спраглих справжньою, без каламуті студеною водою, якої на станції та в містечку завжди бракувало. А спроби боротися з її дефіцитом породжували власну історію і власних героїв. Залишився лише ідилічний малюнок з тихими, ледь сумними, як на старих фотографіях, посмішками невпевнених у собі людей, з усіма їхніми мріями, пристрастями і сподіваннями вчорашнього дня.
Кларнетиста Стьопи, який замолоду грав на весіллі у самого Махна; чепурунки тітки Гарбузихи з її вічним вітанням «Дра!» і «Гай» для означення всіх інших життєвих ситуацій; хитрого діда Ониська – вартового чарівної черешні у дворі; ненажерливих курей баби Марійки Ангелушихи; бухгалтерського клану Петренків; цапів Чемберлена і Трумена, яких «злегка не в собі» баба Маша випасала просто біля старенької школи; забронзовілої завучки Клавдії, яка через усю повість «несе книжки», але несподіваним сердечним щемом одна із них «вистрілює» десь ближче до завершення розповіді, геніальної квіткарки Рози з підступною собачкою Мухою, братів-міліціонерів Пересуньків… І ще про кілька десятків подібних до них станційних легендарних постатей, диваків і оригіналів. По суті ж звичайних, таких як усі ми, людей.
Навіть якщо всі їхні життєві історії комусь тільки наснилися. Навіть не вам особисто! Й ніколи в світі не існували… А розповідь про них – вигадка, фантазія, сон, видіння, вільне падіння. «Ніхто вже цього не підтвердить, ані заперечить. Бо і в живих людей тих давно немає, і все переплелося, переплуталося, перемінилося, зібгалося, розрівнялося й розвіялося чимось світлим і хвилюючим у недосконалій (людській) пам’яті».
Сонячними зайчиками зблискують десь у благеньких закутках пам’яті спогади про власну довірливість і наївність. Про міцно потовчених життям, ніби зерно в кам’яних жорнах, батьків, змушених жити тихо й непомітно, наче миші, весь час почуваючись без вини винуватими, без певного майбутнього і навіть надії на нього, без сподівань на помилування.
Зауважена над попелищі спаленої хати велетенська веселка навпаки навіяла в душу нестійке, тривожне відчуття про вищу силу, яка вивіряє нас все життя. Відбираючи у нас з матір’ю час від часу батька, або навпаки – батька залишає без нас з матір’ю. На жаль, надто короткими були миті спільного життя, коли всі були разом. І це головний мотив, головна туга усієї розповіді, можливо навіть свідомо притлумлена і до кінця не вимовлена.
Уявлення про уміння безпомилково розрізняти добро і зло, справедливість і безчестя, на жаль, хибне, теж з тих часів. Як і безпідставна віра у те, що добро й щастя, коли вони приходять до людини, то вже ніколи не можуть закінчитися. Дитинство – час ілюзій.
Назажди лишається тільки добро, – повчала малого хлопця мудра Анна Анісімовна. Тобі і тобою кимось зроблене: «ужовклими листочками пізньої осені на забутих доріжках чужих і рідних місць, блискучими камінцями на дні озера…» Тому що пам’ять наша – невмируща матеріальна сила.
Якби ж тоді знати, що все у нашому житті трапляється лише раз. І радощі, і помилки, і біль, і сніг… І можливості творити і приймати добро. Усі вони якщо й приходять знову, то неодмінно іншими. Наприклад, лише раз можна уголос читати батькові, який повільно помирає від сухот на алюмінієвій розкладчці, сторінки безглуздої книжки, купленої у Клавдії за останні домашні гроші. Доки батько не візьме за руку чи не погладить по голові. Хіба у дитинстві здогадуєшся, що прожити після цього тобі ще треба буде ціле довге власне життя? Вже зі своїми дітьми.
Повернення не буває, – впевнений автор «Станційних пасторалей», – як би ми не хотіли знайти старих стежок у своїх давніх місцях. Пошуки вчорашнього приречені. Позбавлені невідомої науці людської енергії колишніх власників старі хати завалюються від старості та внутрішньої втоми, не витримуючи відсутності у своїх стінах слова, погляду, думки, дитячого скиглення, випитої горілки…
Нас у тих, здавалося б, знайомих до болю краях чекає лише чуже й інше життя. Тут тепер живуть сторонні люди з чужинецькими очима. А поруч ростуть невідомі дерева. Але ми ще не розуміємо цього. Й дивуємося, чому дерева нас не впізнають. Та попри все це дитинство – то час Божий і святий, і праведнішого від дитинства в кожного з нас не буває нічого.
Юрій Чорней
