Спроба упіймати невловиме, двічі увійти в одну течію. Продертися в минуле через давно завмерлий, загуслий час. Відтворити миті дитинства, що будь-коли відбувалися в тіні унікального столітнього красеня-берестка й через це існуватимуть завжди. Принаймні поки житиме той, хто його пам’ятає. Закарбувати те, що точно було у всіх, але у всіх минуло по-різному. Усе це про документальну повість «Станційні пасторалі» нині сущого українського класика Григорія Гусейнова, яку автор визначив як «сповідь дитинства».
«Станційні пасторалі» з пошуками учорашнього
