Культура

Стара казка

Як сотворив Бог світ, то стали приходити до Нього люди й народи та просити собі долю й землю. Кожному хотілося кращої, тіснилися один споперед другого. Останньою прийшла тендітна дівчина в полотняній сорочці.
– Що ж ти так пізно! – сказав Бог. – Я вже все роздав.

Дівчина нічого не казала, тільки дивилася на Бога широко розкритими очима.
– Як же тебе звуть? – спитав Бог.
– Україною, – тихо відповіла вона.

Задумався Бог, замилувався її шляхетною вродою. А тоді й каже:
– Я й сам забув, що сотворив таке диво. Дам же я тобі Землю, яку приберіг для себе, і Пісню, якою будеш мені розказувати про свою долю. А долю… Долю здобудеш собі сама.

Відтоді живе Бог на небі.
А Українці нічого так не бережуть і не шанують, як свою Землю і свою Пісню. Багато чого вміє і має Українець, та все те він сам творить, то й не дуже цінує. Тільки Земля й Пісня в нього – від Бога, і якщо втратить їх, то й себе, й душу свою загубить.

А як же Доля?
А так, як Бог велів: Україна її в Пісні своїй розказує.
Чи ж є ще кому слухати?

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.