Написати до Павла Загребельного (1924-2009) мене переконала Слоньовська. Мовляв, він зараз хворий і треба його підтримати. Я ніколи не зважувався писати до письменників. Все-таки виховувався в инчій обстанівці і з повагою до книжки. До 8 класу я прочитав усього Смолича, Стельмаха, Гончара, Загребельного…
Павло Загребельний почався у мене “З погляду вічності”, відтак було “Диво”, “Первоміст”, “Смерть у Києві”.
Пригадую, як прийшов до нас родич Михайло Ходоровський і сказав, що в бучацькій книгарні є новий роман Загребельного “Євпраксія”, вийшов у серії “Романи і повісті” у 2 
книгах. Це було літо 1975. Мама тут же дала гроші й сказала, їдь у Бучач, Михайло пояснив, де книгарня в Бучачі, бо я міста не знав, ми завжди їздили у Чортків.
Роман я придбав у 2 примірниках, ще й на долю Михайла. І образ Євпраксії, її трагічної долі й досі у мене перед очима, як живий…
Історичні романи Загребельного, починаючи від “Дива” (1968) і закінчуючи романом “Я, Богдан” (1986) формували в читачеві потребу національної самосвідомості й віру в українську державність.
Листа від Загребельного маю одного, якого опублікував у своїй книжці “Тиша запитань” (2011), з коментарями і своїми двома листами до Павла Архиповича. Оригінал листа десь є у моєму Архіві.
Павлові Загребельному – 100. Він живий у своїх романах.
Євген Баран
