Нелітня, похолола жовтизна.
Ця пісня вересня весела, та не літня.
Скажи, негордий старче, щоб ти знав,
аби не кожен кущ був у саду – як лютня?
Як лютня, лагідність і лютість примиря,
мовчанню вчить і слухать вісті вітру.
Скажи, скажи: «Дорослішать пора»,
коли ще не пройшла пора ця непомітно.
(Віктор Шакула. Присутність. К. 1989)
Можливо, я десь і бачив Віктора Шакулу (1960-1993) біля «Кулінарки» на Хрещатику або ж десь на Прорізній біля гастроному пили каву. Але тоді для мене поети були якщо не Богами, то 
ангелами, нехай і вигнаними з раю, тому я лише дивився, слухав, а не говорив і майже ні з ким не знайомився.
Шакула видав єдину збірочку, в біографічній довідці до якої помилково назвали рік народження 1961, а в березні 1993 був убитий ножем у Києві. Саме вбивство не розгадане понині.
Писати вірші він почав після технічного вузу. Вчився в аспірантурі й виходив на захист кандидатської. Кажуть, що знайомство з Іваном Драчем, Григорієм Штонем і Петром Галичем дало творчий поштовх. Принаймні у збірці є один вірш з присвятою Петру Галичу, журналісту й поету, а нині сковородинцю, який вирощує французькі конвалії десь у селі на Київщині.
Єдиному живому з покоління неприкаяних українських поетів доби краху імперії і проростання паростків комунонезалежности (Іван Царинний, Іван Козаченко, Юрко Гудзь, Віктор Шакула)…
У віршах відчувається визрівання драми, а то й трагедії, світової чи індивідуальної. Ліричний герой інтуїтивно відчуває наближення змін, яких неусвідомлено боїться. Але поетичне письмо стримане, констатуючи настроєві вібрації. Якась неминуча готовність пройти шлях, нічого не уникаючи. Стоїчний поет.
Євген Баран
P.S.
Убієнний у Києві, коло Жовтневого палацу…
Роман Кухарук
