З легкої руки українського художника Віталія Кошляка згадався Віктор Шакула. За ним на пам’ять стали два Івани — Козаченко і Царинний, Юрко Гудзь. Поети, січені дощем і лютою журбою… Творчий тандем Галич і Шакула — неприкаяний, не приручений… З цього богемного гурту топче земний ряст лише Петро Галич.
Зазнайомилися ми в мене, в «Слові», на Музейному, 8.
Поруч редакції височіла (та й нині, напевно, вона є) будівельна проєктна контора. Там постійно гули три кав’ярні: дві – на першому поверсі, третя – на шостому. Ми видерлися нагору, аби не заминав ніхто в розмові…
Перекидалися про те, про се, про побутову коломистецьку всячину. Потроху-потроху – вийшли на те, що боліло. Як це все посунути – цю сірість, графо- і бездарних «манів», блюдо- і задолизів, припасовано-прилаштованих, заникано-принишкло-«офіційних», відгодовано-метрованих «класиків», що їхніми творіннями всуціль завалено книгарні… А візьмеш до рук – порожньо… Не бере…
Удруге, вже ближче, зійшлися, коли Петро стояв відповідальним секретарем у ГПУ – «Говорить і показує Україна», газета від Держтелерадіо, з Хрещатика, 26 – містилася вона на вікопомній богемній Пушкінській…
Стояв кріпко. Газета міцна була. Галич жив нею. Творив її. Не з 10-ї до 17-ї, аби потім іти до каси по зарплатню – а «по-взрослому». Не стояв ні над ким. Не змушував. Вкладався і викладався сам. Без «совка»… Я тоді, суботами, паралельно зі «Словом», вів у радіо, на першій програмі, (14.00), історико-публіцистичну програму «Шляхи». Часто забігав до них. Щось дописував – Людмила Щербакова просила. Пора, певно, вже нам Сашка всиновити, – жартував Петро…
Видрукував його в «Слові», ч.1 (93), 97-го року: «Пісня сніжинки», так було означене достойне Галичеве письмо… Потому перетинались у Віктора Соловйова, художника. (В Києві його вже немає, продав квартиру на площі Тараса Шевченка, десь у Бобриці нині, під Каневом). Кавували. Думалось. Писалось.
Тоді життя розвело врізнобіч.
Він десь «засковородинив» – набридло пояснювати, стояти над чиєюсь пустою душею, марно сподіваючись хоч на якісь творчі порухи. Тоді заліг був безпролазно-безви¬лазно, «на матрац». Тоді… надумалось (точніше, головний редактор «Артанії» Алла Маричевська мене «нагнула») хлопців усіх згадати, що, зрештою, я й зробив свого часу в часописі: поетичний простір, «Висік мене дощ», «Артанія», Книга 19, №2, 2010. Випадково заглянув іще до живого Будинку профспілок, що на Хрещатику, – там тоді жили-билися творчі серця: Антон Щегельський, з ГПУ, «здав» Петра з усіма його адресами і телефонами…
Поїхали в Ровжі – це за Вишгородом. Ліворуч – Київське море, дамба. Праворуч – села, Дубечня, Лебедівка… Якихось 42 кілометри – а наче ціла вічність була. БетонОвий шлях. Лісова Европа… Зустрів нас хадзяїн: кільканадцять років тому Петро махнув на все рукою, взяв ділянку…
Принагідно мені лягла на спогад його давня строфа з поезії «Хата скраю», з книжки «Ставище», з 1987 року, в-во «Молодь»…
Ближче неба-небокраю,
на біду,
я поставлю хату скраю.
Толоку із вітром вкупі,
до дощу,
замішаю й чорта в ступі
потовчу,
щоб почути кінський тупіт.
Щоб розчуть…
Отже, Петро махнув на все рукою, взяв ділянку…
Самотуж викопав котлована, вибравши звідти 30 тонн піску, натомість поклав – знову ж таки сам – здоровенні бетонні блоки. Під господарку. Столярка, опалення, електрика, тиньк – так само – САМ. Потому опорядив землю. Нині напохваті була багата зелена городина – і на всі смаки…
Квіти – троянди, французькі конвалії… Сік березовий, з ячменем, сушкою – у холодному притемненому сховищі… Карасі в балії – на третину руки плавають. Гриби живі, з лісу. Котедж постав – на два поверхи – з усіма приватними забаганками, аж до «вінтових», у дереві, «лєсніц»…
– Усе роблю з доброї волі, своїми руками й головою, – заводив Петро. – Дружина, Тамара, тільки на вихідні. Спасибі, що навідались. Запрошуєш-запрошуєш… Обіцяють-обіцяють… І – нікого…
Через ставок, мосточком, далі – деревами, до великої широкої води, од якої невідомо вже чого й ждати. Наробили, думав уголос Петро, – та природа своє розбере, от лишень не знати, в який бік. Згадали хлопців, з творчих, хто вже ТАМ, у себе вдома. «А ми ще тут, гостюємо, – жартував Галич. – Є вільна часина – пишеться…»
… Скільки талантів лягло під спілчанську годівницю, точніше, скількох перемолола вона, визначивши їм уготоване місце в літературі – на кладовищі. Чи на задвірках – побиваючи, зацьковуючи, добиваючи мовчанням-іґнорацією, кидаючи в темінь, подавлювала їх система…
До слова: по Івановій, Царинного, смерті було два вечори пам’яті – поета згадували друзі. На одному головував покійний Михайло Саченко. Другий проводив Василь Шкляр. Обидва вечори пройшли у Спілці письменників, на Банковій. Книжки, за сімнадцять років, не вийшло жодної.
На роковини Івана Козаченка відбувся його вечір у столичній Центральній Раді, на Володимирській. Опікувався цим поет Ігор Маленький. 2013 року, у спілчанській серії «Банкова, 2» вийшов його «Зимовий птах». У Віктора Шакули після страшної траґічної смерті, за 25 літ, – узагалі глуха пустеля: ні книжок, ні вечорів, ані цяти літературної пам’яті…
Галич іще живий…
«Вхолосту» нас не пустив: викопав тієї ж таки французької конвалії, дав «парашутних» грибів, присмачивши це все бутлями з березовим соком. Провів у дорогу поглядом. Потому звів очі до Неба. У Всесвіті було Світло…
Дай нам, Боже, – на прийдешнє, такий сам світлий і добрий День! Лишилося найпростіше: дожити…
Петро ГАЛИЧ:
«Життя прожить — не поле перейти».
Прожить життя, хоч день, як той Месія.
Хоч перейти… Це поле перед тим,
як нам іти, вже хтось орав і сіяв.
Орав, і сіяв, і творив той шлях,
і голови летіли в косовиці,
і гасло сонце на щаблях,
омите щиро краплями кровиці.
Відплакали свічки коров’яку
пелюстками, прозорішими воску,
оплакуючи долю, ту, яку
без голосу лишали й відголоску.
Де береги тих жнив?
Всіх час веде
від пуповини і до домовини.
Життя прожити, кожен божий день,
дарований безповоротним плином.
Олександр Сопронюк
