Близько обіду вийшов купити фруктів, порозсилати охочим свій новий роман «Пальці поміж піском», загалом прогулятися самотою. Падав мокрий сніг, сірі хмари надійно запнули синяву неба. У центрі міста побачив процесію посівальників. Хтось колядував, вживаючи староукраїнські форми слів: «Царіє тріє, тріє царіє з Востока прийдоша, ладан і миро, ладан і миро, злато принесоша»…
Я дуже хотів злитися з натовпом, щоб трохи відпочити від певного тягару власної особистості. В голові чомусь пронісся спогад, як (певно, п’ятирічним) у коридорі підслуховую печальну пісню, яку наспівує ще молода моя мама, із нав’язливо тричі вживаним повтором –«і ревний біль, і ревний біль, і ревний біль, і ревний жаль»…
Але щось утримувало від спокуси розчинитися у натовпі. Може, ніяковість, що мене хтось упізнає, може те, що сніг – так несподівано! – перестав падати і сірі хмари – так негайно! – відступили? Голі скелети дерев прибралися у снігову одіж, мовби це були суцільні дерева-дівчата у весільних сукнях.
Первозданна чистота світу відкривалася мені! Новий рік стримано, але радісно, усміхався.
Степан Процюк
