Безумовно, цей роман має бути пригодницьким. Адже в головного героя стільки було в житті пригод, що й не злічити. Літописці губилися в їх переліку. Та ще й пригод на широченному просторі – від Великого Новгорода до Києва, від Буди (ще без Пешта) до ставки Орди. Він має унікальний титул, від якого губляться історики – великий князь Київський, Новгородський і Чернігівський. Губляться, бо якось наче непоєднувані титули. А він таки був князем в цих можних містах.
Мова про святого князя Михайла Чернігівського, день якого сьогодні укупі з його вірним сподвижником боярином Федором відзначає православна Церква, а чернігівська, єдина в Україні церква святих мучеників кн. Михайла і боярина його Федора – особливоим храмовим святкуванням.
Як твердить дослідниця Ірина Жиленко, «Св. Михаїл Чернігівський належить до тих непересічних особистостей, яким дуже не пощастило у плані висвітлення їхньої діяльності в літописах». Та ще й галичани на нього зуб мали, бо воював з їхнім Данилом Галицьким.
Йому «повезло» стати князем після поразки старших князів на річці Калці. У Чернігові, де він відзначився молодечою войовничістю – доблестю, що тоді цінувалися. Правив згодом Києвом, але коли й туди добралися монголи, поїхав шукати помочі на захід – та ні Данило Галицький, ні мадярський король не помогли. Мусив їхати просити ярлик на княжіння в хана Бату.Той наказав поклонитися його предкам, кущам та іншим язичницьким символам. Проте князь відмовився – каже, не хочу лише за словом християнином бути, тобі, хану, поклонюся, оскільки Бог сподобив тебе завоювати мою землю, а твоїм кущам – не поклонюся. Князя вмовляли та він не відступився.
Цю дискусію слухали багато християн, що були в полоні, та монголів. Тоді князь із боярином причастилися святих Тайн, що їм дав у дорогу з Чернігова духівник їх о. Іоанн, самі по собі відспівали покаянний канон і… покотилася голова князя з пліч. Вмовляли боярина, щоб той поклонився і став би князем, але й він лишився стійким у вірі.
… Їх обезголовлені тіла ординці викинули за стан на потраву диким звірам. Та вночі, коли звірі наблизилися до тіл, від них засяяло дивне світло і звірі повтікали. Тіла мучеників перевезли до Спаського собору Чернігова, аж доки їх не забрав московський князь Іван Лютий, написавши фіґлярського листа… мертвим князю та боярину. Москва була без святощів і цар згрібав усе, до чого дотягувався. Потім, коли вже набралися святощів, мощі чернігівських святих були переміщені до Архангельського собору Кремля, де зараз, як в Україні заговорили про повернення їх додому, московіти просто закопали «под спуд», тобто під підлогу. Щоб тії хохли не змогли викрасти…
До речі, а Данило Галицький поклонився. Може, ще звідти йде певне напруження між сіверянами і галичанами?
Ну, скажіть, чим не сюжет для роману? Сподіваюсь, коли міська влада Чернігова оголосить конкурс художніх творів\ кіносценаріїв про Чернігів, про святих князя та вірного його боярина. І буде він перш за все представлений біля пам’ятника святим, що постане біля єдиного в Україні храму їх імені на березі Стрижня.
Василь Чепурний, «Сіверщина»
P.S.
Василечку, чернігівська влада є такою далекою від розуміння значення літератури, як у свій час народовольці – від народу. Чи то у тих голів щось не те з головами, чи у їхніх «гуманітарних» примітивних заступників. Відгадай долю мого історичного роману «Тобі скажу» про князів Чернігівських?
До речі, цей роман став першим в обласному конкурсі «Краща книга року», а ще я за нього отримала Всеукраїнську премію ім. Івана Огієнка. Дуже престижну, як ти знаєш. Ох, і вітань було! Особливо від влади усіх рівнів. Телефони червоніли і двері не закривалися…
Жартую, як ти розумієш, бо не мала жодного привітання. І ще, до речі, князь Михайло – прямий нащадок Чернігівського князя Олега Святославича, того самого князя, який на довгий час зробив Чернігівське князівство незалежним від Києва, за що його й оббрехали тодішні «літописці» за наказом В. Мономаха, а потім і його синів.
А щодо Данила Галицького, то він не лише вклонився монголам, а й у свій час утік з Києва, замість того, щоб його обороняти. Але це вже інша сторінка історії.
Валентина Мастєрова
