Обриваючи соковиті, блискуючі на сонці ранні черешні, почуваєшся ніби абсолютно безтурботним. Адже це лише початок благословенного літа. Ніби маєш впевненність, що саме влітку вигріються усі твої мрії і ти їх обов’язково зреалізуєш. Зовсім інший настрій, коли обриваєш яблука. Береш подячно ті плоди в руки і не перестаєш тішитися цьому диву! І обриваючи, ти насичуєшся не яблуком, як наїдком, а УСВІДОМЛЕННЯМ дару життя.
Невимовно гірка звістка прийшла з Харкова. Помер мій давній-предавній товариш – письменник, глибокий літературний критик, журналіст Валерій Дяченко. Навіть і не пригадаю, як ми познайомились: понад сорок літ тому.
Безумовно, цей роман має бути пригодницьким. Адже в головного героя стільки було в житті пригод, що й не злічити. Літописці губилися в їх переліку. Та ще й пригод на широченному просторі – від Великого Новгорода до Києва, від Буди (ще без Пешта) до ставки Орди. Він має унікальний титул, від якого губляться історики – великий князь Київський, Новгородський і Чернігівський. Губляться, бо якось наче непоєднувані титули. А він таки був князем в цих можних містах.
Колись, бувало, все роззирався, а тепер більше оглядаюся. Згадався Борис Олійник: ЗВІСТКУ ПРИНЕСЛИ СОРОКИ: «СОРОК!»/ОЗИРНУВСЬ НАЗАД І ОТЕРП… Справді, отерпнеш тут: сорок осеней тому ступив у той світ, якому віддав себе і де було все. Усе, щоб заточувати зір і слух, обирати єдиний шлях і губитися на розхресті, чаруватися і розчаровуватися, стирати обчаси об асфальти-брущатки, топтати мураву, місити багнюку. Ступати на щаблі і на граблі…
