Ось і рік минув… Торік, 25 березня був такий же карантин (чи навіть жорсткіший і на всю Україну). Не ходив транспорт, і навіть метро. Люди почали вчитися боятися, хоча й не думали, що це так надовго… Звістка про смерть Івана Бокого впала, як камінь на голову… Ще десь тиждень тому ми говорили по телефону, і він повідомив, що вони з Лесею (донькою – авт.) мали важкий грип, але вийшли з нього, але при цьому голос його був геть не схожий на голос людини, що вже перехворіла…
Що то був за грип, і чи грип…
Леся цілий рік вчилася жити без тата. Вона молодчина, вона пам’ятає його настанови бути сильною. Тільки в кожній нашій розмові, яких за рік було не так і багато, ми завжди згадуємо 
Івана Сидоровича. Не спеціально, і не тому, що так треба, А тому, що він продовжує жити — то думкою, то згадкою, то якимось слівцем чи прикладом.
Учора переглядала «Селянську правду від Івана Бокого». Шукала один свій матеріал. І в черговий раз подумала: а таки добряча була газета, і цікава, і «кусюча», і не схожа на жодну іншу. Ця оригінальність значною мірою йшла від Івана Сидоровича. Я вже писала: він кожному давав змогу писати, як він пише і як думає (нерідко — не так, як він сам). Аби тільки професійно.
Але й сам писав так, що ні з ким не сплутаєш. Ось і зараз переді мною невеличкий памфлет, фейлетон — не знаю, як назвати, мабуть, «бокізм» — суто його жанр з неповторною, 
багатющою образною мовою. Називається – «Тхір — не горностай, а олігархія — не демократія». Або відкриваю іншу газету: «Сперечаються за овечу вовну»…
Спробуй, не потягнись, щоб подивитися, про що воно таке…
Думаю, прийде час, коли новітня історія української журналістики буде зібрана й осмислена у всіх її різнобічних і різноманітних «іпостасях». Ім’я і творчість Івана Бокого там стовідсотково буде.
Лариса Остролуцька
