Щоб там не казали, естетика завжди міцно пов’язана з етикою, з авторським сумлінням, тому переступ через червону лінію загрожував і загрожує таланту не одного письменника, часто з непоправними наслідками. Нині такий крок зробив С. Жадан, вчинивши з Христиною Соловій святотатство в Божому храмі, в церкві Св. Андрія у Львові, задля апологетизації антилюдської ЛГБТ, яку поспішають узаконити СН.
Варто засвоювати уроки минувшини, коли той чи той письменник ревно служив будь-якій антигуманній, антинаціональній ідеології й системі. До них, на жаль, належав і Борис Олійник (22 жовтня 1935 — 30 квітня 2017), який щиро вірив у комуністичні фантоми (“Я комуніст – і цим усе сказав”), допомагав разом з благополучними “соцреалістами” в розбудові радянського режиму, котрий нищив онтологічні основи людського буття й національні цінності, витискав справжню літературу поза береги творчості, “дозволеної” офіціозом, або запаковував в концтабори.
Заявляючи «Нам неправда ненависна, як антисвіт. / Та напівправда — ненависна вдвічі», поет немовби не помічав фальші радянської дійсності, першого й другого «покосів». Зумовлена природним страхом перед смертю «в славі чи в неславі» неспростовна сентенція «Страшно безсило-малим / Чути себе перед смертю. / Але страшніше // коли / Ні за що вмерти» стосувалася комуністичного вибору автора.
Можливо, на підсвідомому рівні він засуджував аморальне цілування «туфлі папи», що перетворюється на лицемірну гру, яку виконує єзуїт: «Не вірить й крихти єзуїту папа. / І тим же платить папі єзуїт».
З усього доробку поета, писаного на соціальне замовлення панівної влади, можливо, 25 % належить до іманентно художніх творів. Серед них дивовижна «панорама» (авторське визначення жанру) «Ніч масок». Вона видається не характерною для Б. Олійника поезією, написаною верлібром, втаємниченою в нічні містерії, коли відкривається фантазійний простір філософічного змісту, речі набувають природного сенсу, відсутнього «під лінзою денного реалізму» з «буденною доцільністю». Тільки-но «Вечір м’яко й нечутно вимикає / опуклу люстру сонця», починається справжня дійсність, без ворожбитства, квіту папороті й мітингу поганських богів. Непомітно стираються межі фізичного й сновидійного світів, позірні явища повертають собі іманентну сутність, персоніфікована «злодійська Ніч» «без ножа і пістолета роздягає поетів, / королів, королев, домотканих акторів».
Чоловік атлетичної статури, прийшовши додому з «контори», «раптом спинився вражений, / бо надибав себе у собі справжнього». Таємнича сусідка поряд з байдужим шлюбним «благовірним», скинувши «сукню, глуху, мов кольчуга», «за мить стала жінкою, молодою і дужою». Силою своєї уяви вона лине в «сусідню квартиру, / де він мешкав самотньо, високий і сильний», аби опинитися в його міцних обіймах, бо «пропади ж воно пропадом все / за одну мить, за одну тільки ніч / справжнього, хмільного, божевільного!».
Проте вона так і лишається нереалізованою жінкою, минущою, як будь-яка річ. Йдучи за логікою подій, автор підготував для читача сюжетну пастку, адже неможливо обдурити неминучий День, котрий «хихика в кулак: “Ат, нехай собі тішаться”». Як завжди, він «винесе вирок незаперечний: / одягати щодня одне одному маски», аби знову почалася «гра, осоружна, як рабство». І «сильний мужчина, як Геркулес», змушений буде одягати щоденний костюм, на якому виростатиме горб службової повинності, вітатися зі своїм керівником, «миршавим чоловічком, / якого ненавидів чорно, відколи пам’ятає контору», а сусідка «строго плистиме, / як черниця, сховавши під вії гріховну знемогу».
Важко сказати, чи знався Б. Олійник на психоаналізі, але загострений драматизм фройдівського протистояння свідомого й підсвідомого складає основу сюжетної інтриги, коли природні потяги знемагають під невблаганною «цензурою». Маніпульовані й ошукані Днем персонажі, приречені поневірятися у фатальному лабіринті, не маючи змоги реалізувати свою сутність в капкані соціальних фантомів, все-одно планують пережити «цю ілюзію». Їм невідомо, хто затвердив їм такий «вирок, — / найстрашніший, який можна придумать». Автор замість сподіваної розв’язки вдався до полегшеного варіанту, натякаючи на «натомлених людей», здатних зберігати «своє обличчя однакове вдень, і вночі, і… навіть в смерті».
Схильний до епічного розгортання ліричних сюжетів, Б. Олійник звертався до значних за обсягом віршових творів, в яких зображено особливі події й характери. В основу філософічної поеми «Дорога» з двох розділів («Начало» й «Дорога й люди») й епілога покладено проблему екзистенційного вибору, ймовірних життєвих випробувань, марноти марнот, неминучих спроб і помилок, пошуків, завершуваних часто без відповіді, «поки вічна таїна могили / Не воздвигала запитальний знак». «Дорога всіх доріг» лишається бажаним ідеалом для кожного, ведучи одних «на Олімп», інших — «в чорнозем». Лише одиницям вдається сягнути сутності за позірною поверхнею явищ. Але і їх відкриття шляхом неабияких зусиль в боротьбі за існування мають відносний сенс, починаючи з доби палеоліту.
Затиснуте в смертельні лещата тропічного пралісу, первісне плем’я прирікалося на покірну загибель без води. Лише окремі пасіонарії, всупереч волі «найстаріших», знаходять вихід в екстремальній ситуації. Безстрашний вояк, не переносячи страждань сина, який «кривавими губами / Лигав пісок, як воду», зважився переступити табу й на свій страх і ризик пробитися крізь непрохідні ліани до пожаданої ріки. За ним рушило «покірне плем’я». Мета була досягнута, хоча знеможені «люди при березі вмирали / В передчутті цілющого ковтка». Парадокс соціуму полягає в тому, що їх рятівник не почув жодної вдячності, його вчинок засудив «древніший од усіх у тому племені» не тільки тому, що воїн знехтував закон. Виявляється, він зважився на героїчний чин «заради свого сина, / А отже — задля себе одного». Протиставляючи непохитні інтереси деперсоналізованого й маніпульованого загалу ініціативам конкретної особистості, старійшина не брав до уваги батьківського горя — смерті дитини, тому Б. Олійник слушно ставив питання: «чи законним є такий Закон?».
Другий розділ не має композиційної цілісності, складається з балад, притч, оповідань, легенд, починається з чотирьох віршів, наділених функцією інтродукції, з твердження «для того і дорога, щоб іти…», яким би складним не був шлях. Для одних, як В. Симоненко, він ніколи не закінчиться, для заздрісників обірветься «за якісь три кроки до [омріяних — Ю. К.] садів!», для інших або утвердиться «вишневим садом», котрого «за млином протрухлим» на «кам’яному пустирі» самотужки виплекав Дивак Лелека всупереч скептичним недовіркам — «міцним хазяям в кожухах», або ліквідацією найвірнішого Слуги, який знався на забаганках Владики, або наробленими дорогами самітної баби Катерини, приреченої виглядати синів й дочку. Поема лишається нонфінальною, без відповіді: «Так звідки ж ти, Дорого, почалась?».
Юрій Ковалів
