П’ятий «дзеркальний» том Михайла Слабошпицького задумувався, ясна річ, як завершальний до виданих ним чотирьох. Цей вийшов без нього, в пам’ять про нього. Упорядниця — дружина Михайла Слабошпицького вмістила 4 неопубліковані його статті, і вони справді варті уваги – як, скажімо, про Дмитра Кременя і Володимира Брюггена, де виразно показано як харківський автор хилитався між українською і російською літературами і не став своїм для жодної.
Опубліковано і уривки з недописаного роману, що дуже нагадує автобіографію. Тут легко вгадувані діаспорянин Мицик, наші літератори Шконь та Грач… Смішно було читати про пріснооких дочок Яцика-Мицика, одна з яких пробувала залізти в ліжко до героя, а той відкараскався, назвавшись геєм…
Звісно, я не можу погодитися з оцінкою Грача — тобто Драча. Але мені здається, що й не був цей роман дописаний саме через невивершеність концепції. Бо роман — а для чого? Начитаний Слабошпицький не міг не задавати цього питання… Воно лишилось без відповіді.
Що сприкрило в книзі — навала некрологів, зчасту банальних, невідповідність покажчиків змісту реальним 
цифрам сторінок та найбільше — фото помираючого Слабошпицького з кисневою маскою. Смерть — не завжди інтимна справа, але завжди вимагає до себе поваги…
Василь Чепурний
P.S.
Погоджуючись із Василем Чепурним, хочу вставити і свій пʼятак. На жаль, я не мав змоги прочитати пʼятикнижжя Михайла Слабошпицького, але з того, що він публікував частинами в соцмережах та ЗМІ, мав змогу скласти собі уявлення про його мемуаристику.
Оскільки Михайло писав про час, події і людей, що їх і я сам спостерігав (з Михайлом мене познайомив наш спільний приятель і його однокурсник по університету тоді, коли його тепер знаний син-кінематографіст ще в пелюшках лежав упоперек ліжка). Деякі з його спогадів я не раз коментував, і Михайло погоджувався з моїми зауваженнями, жодного разу не заперечивши.
Моє бачення його спогадів таке: це — симбіоз власне мемуаристики, літературної критики і белетристики. Шпиць, як називали його в роки роботи в «Літературній Україні», прагне розповісти те, що він бачив, і як він це бачив, так, щоб захоплювало читача. Це не могло не спричинитися до домислів, які є дуже шкідливими для спогадів.
У своїх спогадах Слабошпицький дозволив собі вдатися й до літературно-критичних осмислень того, що він пригадував. Це також знижує цінність мемуарів (спогадів) як задокументованих свідчень про людей, події та час, коли ці люди жили і коли ті події мали місце.
Про шкідливість домислів і аналітики, яка не є мемуарною, я дійшов думки як учений, науковець, який досліджував окремі постаті (Климент Квітка, Леся Українка, Олена Пчілка, Дмитро Ревуцький та ін.) та інститути (ВУАН), який перелопатив сотні (якщо не тисячі) мемуарних джерел і який мав змогу не раз переконатися в окремих мемуарів, популярних серед читачів, але нікчемних як документи.
Я сам потроху пишу спогади. У мене є перелік осіб (півтори тисячі імен) і інститутів (з сотня), про яких чи які я хочу написати спогади (якісь уже написані й оприлюднені). Засадничим для мене є такий принцип: писати лише те, свідком або учасником чого я був сам і чого ніхто інший так не опише, як описую я. Звичайно, як мемуарист я субʼєктивний, але я не беру на себе сміливість аналізувати й доповнювати засвідчене домислом, тобто тим, що могло критися за тим, що я засвідчую чи про що свідчу як сучасник.
Спогади часто є єдиним документальним (задокументованим мемуаристом) свідченням про якийсь історично значимий факт, подію чи явище, і саме тому, пишучи спогади, треба мати на увазі, що, можливо, саме це свідчення стане в пригоді майбутньому дослідникові.
М. Слабошпицький міг вивчити цей урок ще тоді, коли він працював над романом про Марію Башкирцеву, який став нарішним каменем його письменницької творчості.
Володимир Іваненко
