Культура

«Танго смерті». Нове прочитання

Я ніколи не читаю книг вдруге. Навіть тих, які мене дуже сильно зачепили. Вважаю, що у світі є стільки цікавого, якого я ще не читала, що шкода витрачати той дорогоцінний відведений Богом час на перечитування. Але цього разу зрадила своєму принципу. І на це було ряд поважних причин. Найперше те, що культовий роман Юрія Винничука «Танґо смерті» вийшов у видавництві «Абабагаламага» в чудовій якості і з обкладинкою, яка просто ідеально передає його суть, тож читання такої книги обіцяло особливе задоволення.

Вперше я прочитала роман ще у 2015-у. І була просто ошелешена, бо навіть не уявляла, що в Україні є письменники, що можуть так писати. Відтоді стала фанаткою творчості Юрія Винничука. Не знала, що мине трохи часу і я познайомлюся не тільки з його творчістю, а й особисто з ним заприятелюю. Не знала я й того, що колись буду писати розповіді про прочитані книги і видам власну книжку з цими розповідями, до народження якої немало докладеться і пан Юрко. Тож було б несправедливо, якби в моєму доробку не було розповіді про цей надзвичайно важливий для мене твір.

Основою роману стала історія чотирьох друзів, які виросли в міжвоєнному Львові. Поляк Ясьо Білєвіч, німець Вольф Еґер, єврей Йосько Мількер і українець Орест Барбарика стали друзями не випадково. Їхні батьки були вояками армії УНР і загинули у 1921-му році під Базаром. До їхньої могили на Янівському цвинтарі вдови загиблих приводили і своїх синів. Там і зародилася ця особлива дружба, якій хлопці були вірні аж до загину.

Другою сюжетною лінією роману є історія, яка відбувається уже в сучасному Львові. Професор історії, дослідник древньої Арканумської цивілізації Мирослав Ярош працює над перекладом так званої «Книги Мертвих». В ній зашифровані певні таємні знання про переселення душ.

Перетином цих двох сюжетних ліній є манускрипт, в якому зашифровані дванадцять нот особливого музичного твору, з допомогою яких душі померлих можуть пам’ятати своє минуле, оселившись в інші тіла.

Але все це лише канва, з допомогою якої створена епічна багатогранна картина роману «Танґо смерті». Адже цей твір надзвичайно складний і багатошаровий, в ньому закладено багато сенсів, алюзій, метафор та символів. Хоча на позір роман виглядає легким, подекуди навіть легковажним, чтивом. Цю легкість твору надає неперевершена винничуківська манера оповідей про міжвоєнний Львів. Атмосфера тогочасного міста передана настільки реалістично, що здається ніби з салонів до нас долинають звуки модної тоді музики, а з ресторацій, кав’ярень та крамниць доносяться пахощі смачних наїдків, запашної кави та заморських пряностей.

А ще цю атмосферу підсилює мова, яка сьогодні вже не побутує повною мірою, але її лексика знайома кожному галичанину і викликає ностальгічну тугу за нашими бабцями і дзядзями, які давно відійшли у небуття. Ну, і вічні старі львівські легенди та байки, як же без них! Все це в комплексі змальовує Львів, якого вже нема і ніколи не буде. Залишилися вулиці, кам’яниці, храми, але дух тодішнього Львова зник назавжди, немов древня арканумська цивілізація.

Якщо вже зайшло про особливості того втраченого Львова, то варто заакцентувати на його мультикультурності. Цей аспект відіграв дуже важливу роль у формуванні неповторної львівської субкультури. Автор вибрав просто ідеальний інструмент для його відображення в романі, зробивши своїх головних героїв представниками чотирьох різних національностей, що були питомими для тогочасного галицького суспільства. Він надзвичайно майстерно змалював співжиття різних національностей, підкресливши те, що міжетнічні проблеми, на яких спекулювали радянські і пострадянські ідеологи, були вміло сформованим міфом. Але, якщо йдеться про відображення в романі національних питань, то домінантною тут все ж є тема галицького єврейства. Жидівське середовище (саме так називали себе на наших теренах юдеї, а слово «єврей» було на той час образливим), яке в міжвоєнний час відігравало особливу роль у культурній, економічній та наукововій сфері, в повоєнному світі, як прошарок суспільства, зникло назавжди. І це теж стало непоправною втратою для Львова.

Ще однією особливістю роману є зображення в сюжеті червоних «визволителів», які в 1939-му заполонили Галичину. Якщо читаючи попередні видання «Танґо смерті» мешканці центральної чи східної України подекуди вважали описи Винничука художнім вимислом, то цього року багато з них мали змогу на власному досвіді переконатися, що все так і було. Бо минуло вісімдесят з лишком років, а менталітет та методи «братів» залишилися такими ж.

Коли я прочитала в романі речення про те, як російські офіцери виносили з квартир львів’ян дитячі ванночки та унітази, то подумала, що автор дописав це під враженням недавніх подій. Але порівнявши сьогоднішній текст з варіантом 2015 року, переконалася, що це було написано ще тоді, коли Винничук не знав, що «русскіє афіцери» повторять подвиги своїх «дєдов». Що ж, може тепер прозріють ті, які довгі роки не розуміли, за що галичани так ненавидять московитів.

Роман Юрія Винничука це ще й концентрована історія українського спротиву. Люди різних національностей бралися за зброю, щоб боронити свій край. У двадцятих роках це зробили батьки героїв роману, а через два десятиліття їх долю повторили сини. В цьому закладено символ історичної тяглості української боротьби за волю. В романі «Танґо смерті» автор описує героїчні вчинки простих людей. Але пише про це не пафосно, а так, наче це справи повсякденні, які люди вчиняють з внутрішньої потреби допомогти ближньому. Можливо колись це б видалось нам дивним. Але зараз ми опинилися в ситуації, де таке саме щодня відбувається на наших очах і не викликає жодного подивування, а лише розуміння та вдячність.

Цьогоріч минуло десять років з часу появи на світ цього роману. Думаю, за цей час його прочитали сотні тисяч, а може й мільйони людей по всьому світу. Адже роман перекладено і видано в Польщі, Німеччині, Австрії, США, Хорватії, Болгарії та Ізраїлі. Деякі переклади змінили свою автентичну назву на більш романтичну «В тіні маків». І в цьому є певний символізм. Бо так, як і мелодія танґо, квіти маків несуть у романі важливе смислове навантаження і надають сюжету особливої поетичності.

Про культовий роман Юрія Винничука можна писати ще багато. Узагальнюючи скажу: «Танґо смерті» — це літературний шедевр, в якому минуле переплітається з сьогоденням, реальність із містикою, веселе з трагічним, а біль з насолодою. Це розповідь про магію довоєнного Львова і притча про те, що любов завжди переможе смерть.

Галина Новосад

P.S.
Я маю свою особисту історію, яка дуже перегукується з сюжетною лінією роману «Танго смерті». Спершу хотіла інтегрувати її у свою розповідь, але потім зрозуміла, що допис вийде занадто довгим…
Моїм першим вчителем гри на скрипці був Іцко Мойсеєвич Шапіро (правда, в ті радянські часи всі кликали його Яків Матвійович). Це був дуже поважного віку чоловік. Він вчив грати на скрипці ще мого тата і тому тато привів мене до нього на річну студію перед тим, як вступати до музичної школи. Тож основи гри на інструменті та початки нотної грамоти заклав мені саме пан Шапіро. Зрозуміло, що в дитинстві я не цікавилась ані його життям, ані його долею. І вже значно пізніше довідалася, що мій вчитель був одним з небагатьох, які вижили після розстрілу в золочівському гетто. Він дивом опинився живим під горами трупів і зумів з-під них вибратися. Багато золочів’ян ще пам’ятають того худорлявого старенького жида, який зміг багатьом прищепити любов до музики.
Тож, як бачите, у мене був свій Йосель Мількер, який колись дуже давно взяв мене за руку і припровадив у величний світ музики. І мені хочеться вірити, що він, як і Мількер Ярці, дав мені якісь магічні підсвідомі знання, що допомогли мені в житті досягти успіху

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.