Кого розіп’яти?
Народ вередує на площі.
Народ хоче страти.
Ніхто не питає – чи варто.
Але цього разу
Пілат зневажатиме натовп.
Тому на помості
лежить
порубаний
дощ.
І будуть по світу ходити апостоли доти,
допоки не визріє твердь між водою й водою.
Кого ти, поете,
кого ти ведеш за собою?
Невже ти не бачиш,
що їх не цікавлять голготи?
А ти їм довірився легко…
З якою метою?
(Тарас Девдюк. Диптих)
Поетична збірка Тараса Девдюка “Бенкет на голівці цвяха” (Львів: Каменяр, 1993. 111 с.), у яку увійшли вірші 1985-1993 років, є однією з найвиразніших і найталановитіших, які з’явилися друком у “ранніх” 90-х. Пригадую презентацію у львівській спілці письменників, пригадую розмову з Ігорем Калинцем, знайомство з Ігорем Павлюком.
Тарас був ексцентричним, юним, майже божевільним поетом з печаттю геніяльности у відкритому і дещо наївному, частково через великі на півобличчя окуляри, погляді.
Я тоді у “Літературному Львові” подавав інформаційні замітки про літературні події, і Тарас якось цілком 
серйозно мені сказав: “Ти маєш великий гріх переді мною. Презентація моєї книжки була знаковою для Львова. У спілку уперше прийшов і виступив Калинець. А ти подав у газеті кілька слів”…
Його вірша “Ти пожінна мені. І тому найніжніша у світі” цитував увесь філфак Львівського університету:
Ти пожінна мені. І тому найніжніша у світі.
Не ховай, не ховай, все одно віднайду, як тоді.
Ти пожінна мені. І тому найніжніша у світі,
там, де тихі благання втихають на тихій воді.
Ми такі білі-білі. Біблійні… І ти є, і я є.
Нам би Бог для обох, нам би тільки забули
про нас.
Ти сьогодні уперше, маленька, мені дозволяєш
лише раз, лише раз, лишеразлишеразлишераз…
Там правили тоді “тріє царів” – Девдюк, Павлюк і Скиба. Останній, здається, переночував зі всім філфаком, прописавшись на півставки Привидом Університету.
Виїзд Девдюка в Америку весною 1995-го, звідки Тарас не повертався жодного разу, видозмінив його світ. І хоча Тарас ще видав дві чи три поетичні книжки в Україні, час від часу нагадуючи про себе дивними віршами московською говіркою, весь він там, у романтичних сподіваннях ранніх 90-х.
Євген Баран
