Якщо на стіл покласти яблуко і показати людям – то люди побачать рівно те ябко, яке лежить на столі. Якщо ж на стіл покласти чистий аркуш паперу і написати на ньому: «Яблуко», то кожен побачить щось своє та відмінне.
Хтось у тому слові розгледить ідеально зелене польське ябко із супермаркету, інший — логотип айфону, ще хтось згадає теплі вечірні спасівки, тихцем зірвані у сільської сусідки…
Бо тексти – це завжди про своє.
Навіть коли ми читаємо когось — це все’дно завжди накладання власного досвіду, емоцій і переживань на події, що відбуваються поміж речень.
Тому в дитинстві було так страшно, коли Том з Гекльбері сиділи на цвинтарі і всупереч власної волі спостерігали як метис із п’яним лікарем ріжуть якогось бідолаху. І як гупав дерев’яний цурпалок кока Джона Сільвера по палубі, поки капітан спав блаженним сном, але їх доля вже була вирішена.
Дуже люблю текстових людей.
Бо текстові люди – завжди про себе. Тільки словами і реченнями можна вив’язати якісь особисті спогади або цілу теплу історію зі свого життя, як светра і зігріти ним тих, хто потім читатиме.
Можна щовечора «випікати» пости для Фейсбука, як домашні коржики з цинамоном і цукровою пудрою, а люди їх читатимуть, замурзані тією пудрою і липкими пальцями ставитимуть у соцмережі лайки і сердечка, і тобі з монітора аж на клавіатуру посиплеться біла пудра. Бо що може бути смачніше за домашню випічку?
Видобути з людини текст набагато цінніше, аніж зображення. І хоч це також професія і за кожною книжкою видно цілком очевидний намір вразити читача, але це завжди за власний рахунок і завжди через себе. В неті існує безліч однакових фото, але зустріти два однакових тексти нереально.
Бо текст – це як відбиток пальця, він унікальний. А бібліотеки – це, як на мене, величезний каталог відбитків життів та історій цікавих і непересічних людей. І коли натрапляєш на якийсь уривок тексту, то в грудях аж тинькає, адже ж знаю, хто це написав, чорт забирай!
Володимир Гевко
