Культура

Тікич з Країни Дитинства

Є така річка Гнилий Тікич.
Тікич – це частина мене. Частина моєї крові, тіла, душі, дитинства, звичок, уподобань, мрій, фантазій. Це як прекрасна пісня – невелика й нескінченна.

Не знаю, як і підступитися, бо про Тікич треба писати товсту книгу, а не куценьку оповідь. А в тій книзі мають бути не тільки слова, а й кольори, звуки, запахи, смаки й доторки всіх ніжних і не дуже ніжних стихій – води, латаття, вербового коріння, трав, намулу, невидимих риб і відчутних рачих клешень, жабуриння, гарячого піску, холодних русалок, очерету, лепехи, стрімких смарагдових зимородків і божевільно безмежного голубого неба.

Он, подивіться тільки, серединою річки пливе величезна надута камера якогось камаза, а на ній лежать долічерева — руки й ноги у воді — два молоді, коричневі від сонця балбеси й зрідка перекидаються словом…

Це ми з Володькою Скоромним, студенти на канікулах після першого курсу. Договір такий, що коли камеру заносить під берег, то ніхто з нас не має права відвертати писка чи ще якось міняти положення частин тіла. І якщо чиєюсь фізіономією Тікич забажає почистити прибережний очерет чи зачерпнути розігрітого сонцем намулу — то то значить Його воля; противитись їй єсть блюзнірство й невдячність. Терпи і радій, що знадобився хоча б для цього.

Нічого на тій камері не відбувається.
Ми майже не розмовляємо, ми не маємо жодних планів і навіть бажань, ми віддалися Тікичу, Сонцю й Камері, ми вбираємо в себе світло, тепло, дзвін якихось мух, ґедзів, сюрчання коників, крики жаб, яких повільно заковтують у кущах над водою вужі, запахи невеликої річки – трав, квіток, риби, болота, розпеченого піску, все це пропливає мимо нас, ми не втручаємося в екологію, ми просто, без усякого пафосу, блаженствуємо.

Наша мандрівка почалась від Гейкового млина, та ні, ніякого млина давно немає, сьогодні вже немає й людей, які могли б показати місце, де був той млин, а я ж його з дитинства пам’ятаю, від того дня, коли возили туди з батьком пшеницю змолоти, і коли я вперше побачив одночасно з півсотні, а може й сотню чорних щурів…

А яка там була гребля! А колесо! А які золоті коропи скидалися вище греблі, зблискуючи королівською лускою в променях призахідного сонця, перш ніж знову тяжко бовтнутися в свою золоту купіль…

Пізніше, коли млин уже був зруйнований, ота кам’яна гребля ще довго тримала перепад води, ще довго та глибина була казковим місцем для рибалок, а в камінні самої греблі ще довго водилися раки – я таких раків більш ніде й не бачив, це були, мабуть, столітні рачі діди, часом оброслі якимсь мохом, сірі, зелені, синюваті, коричневі, іноді з різними клешнями, бо ракові в його складному житті не раз доводиться втрачати клешню, і тоді в нього відростає нова…

Та що ж я, за тими раками забув і про нашу мандрівку на Камері, а мандрівка пролягла-пропливла через усі мої пастуші й риболовні місця, через усю Країну Дитинства.

Ось позаду залишилась нафтобаза, потім залізничний міст, ще за півкілометра ми опинились там, де в Тікич упадає Шполка – ще один риболовецький рай – а далі зовсім мало ким відвідувані береги, річка петляє серед величезних лугів і пасовиськ, там є навіть Острів – серед неозорого лугу ледь помітне підвищення, де колись, задовго до мого існування, справді був острів з величезним садом, залишки якого я таки застав і добре пам’ятаю, а Островом та місцина й досі називається, це ніби пам’ять про те, що Тікич колись був куди потужнішою річкою, а оті всі луги-береги були неприступними болотами, за що Тікич здавна мав титул Гнилий, а село назване Калниболотами, а в Катеринопіль воно було переіменоване згодом по тому, як Катерина ІІ виселила весь Калниболотський курінь на Кубань, де наші козаки й козачки заснували станицю Калниболотську (їхні тамішні нащадки вже про це нічого не знають).

От і знову я забув про мандрівку.
А що мандрівка. Вона ніколи не скінчиться. Не знаю, де тепер Володя, десь канув в Одесі так, що й знайти не вдалося, я теж кілька разів поміняв адресу…

Та щО вже тепер шукати вчорашнього дня?!
Ту мандрівку все одно назад не повернеш. Але вона не кінчається, як не кінчаються наші парубоцькі походеньки, наше повоєнне дитинство, наш незабутній Тікич. Його спрямили, протягли через село, як канаву, схоже, його скоро зовсім не стане, його річище розорють і його ім’я забудуть так само, як забули Острів, Калниболота й Гейків млин…

Але це не страшно.
Нові люди не знатимуть, як їх обікрадено, а філософ колись повідомив, що хто не знає, що його обікрали, той не обікрадений.

А я тої казки все одно не забуду.
Мій Тікич не всохне, не зрадить мене й не забудеться, доки й житиму.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.