«Дай мені слово, – каже мати, – що більше не будеш писати про мене людям на сміх». Я слово даю і…
знову записую її слова.
«Мамо, ці консерви їсти вже не можна. Коли ти їх купила?»
«Не так давно. За Ющенка…»
«Тут град налетів такий, що побив у людей яйця…» – кричить мати в телефон.
«У яких людей?»
«На базарі».
Наказує з самого ранку:
“Купи свіжу газету”.
“Щось сталося в світі за ніч?”
“Сталося. Міль завелася. А вона не любить газетну фарбу…”
«Молодим лікарям я не довіряю. Як можна лікувати, якщо сам не хворів?..»
Повернулася з села.
«Так я файно там набулася…»
«Набутися» – це значно більше, ніж «провести час».
«Тепер найсмачніші горіхи – молоді», – кажу їй.
«Смачні, але важкі. Ще не вигідно купувати».
«Чому ваш син залишив газету?» – питає матір давній її колега.
«Він тепер пише книжки».
«Хай собі пише на здоров’я, але ж газети хоч хтось читає…»
Робить вино. Одна корчага «для гостей», друга – «для п’яниць», третя – «вино ні для кого». Себто – найкраще, тільки для себе.
«Раніше їли кулешу з бринзою, тому що були бідними, а тепер їдять, аби довше лишатися багатими».
«Оленина корова стесала молоко».
«Що зробила?» – перепитую.
«Почала давати вдвічі менше…»
Про молоду сусідку: «Вона ще та щипавка».
Теж від неї:
«Добре, що мені вже не треба журитися за своїх дітей, бо я вже не мала би на це сил…»
«Я йому про індики, а він – про гуси дикі».
«Босий радий безногому».
«Пальці старші за ложку».
«Рот без співанки тісний».
«Ситій миші і колач гіркий».
«Перші сливи – червиві».
«Риба лежачи росте, а чоловік паскудиться».
«Якщо морщити писок, то ліпше від сміху».
«Чоловік без грошей як дурень».
«Прийшов задорожений». (Стомлений дорогою).
«Як добре, коли добре!»
Мирослав Дочинець
