Дехто волає — і на мою адресу також — не вживати словосполучення «культурний фронт». Бо там, на фронті, мовляв, гинуть люди, а тут що? Потрібно терміново дещо пояснити! Почну з найголовнішого. На культурному фронті теж бувають драматичні битви. Але тут гинуть не військові підрозділи, а цілі етнічні групи і народи. Гинуть і фізично, і ментально.
Не один десяток таких «малих народів» загинув після походів Ермака (російського!) вглиб євразійських просторів. Ці народи загинули, втративши мову, культуру, побут і фольклор своїх пращурів, розчинившись у колонізаційному бульйоні русифікаторів.
Україна тоді встояла, попри всі зусилля — і фізичного, і адміністративного тиску. Тому що було могутнє коріння, патріархальний устрій життя, сила традицій. Завдяки цим “бастіонам” ми стояли століттями, не даючи себе зруйнувати і знищити.
Але, схоже, нинішня урбанізована епоха виявилася для нас вирішальною, бо ми зовсім не готові до такої війни. Війни, де в кожній окремій українській оселі стоїть свій “троянський кінь”, у вигляді телевізора, з якого здійснює свої спустошливі набіги ворог. Ні, цей ворог не вбиває фізично — він просто тотально висміює наші традиції і звички, нашу мову і пісню, наші цінності і життєві пріоритети.
Він закрадається у наш мозок і починає міняти сам тип нашого мислення, підміняючи справжні життєві цінності на ілюзійні та ефемерні. Цей ворог дезорієнтує нас, морально дезорієнтує, називаючи біле чорним і навпаки. Насамкінець, він одягає наш національний одяг і навіть починає співати наших пісень, щоби остаточно збити спантелику.
Але ворог залишається ворогом. І коли ми втратимо почуття небезпеки – знайте, ми майже програли у цій війні. Тому що, не зважаючи на попередження мудрих людей, ми так і не відкрили цього «другого фронту», ні в собі, ні в середині країни. А без нього говорити про перемогу — блюзнірство і злочинна брехня. Та брехня, що присипляє і осліплює у найвідповідальніший момент історії. І не дає нам отримати відповідь на питання: ким вийдемо з цієї війни? Народом, який знає і поважає своїх пророків і світочів, своїх літературних класиків, мислителів і державних діячів, чи збродом зомбаків, яким керують випадкові люди з телеящика.
Так, культурного фронту в Україні досі немає, тому що культурно-світоглядний рівень українців низький, а інстинкт самозбереження заблокований пропагандою, яка ненавидить культуру. Коли ж ми зможемо говорити про існування культурного фронту? Коли подивимось в дзеркало на себе — і вжахнемось, побачивши там якихось мутантів. Але всі дзеркала давно завішені або перетворені на криві, аби наші люди не бачили істиної картини. Бо один ворог нищить наші міста, а інший – наші культурні артефакти і надбання.
Ефективність культурного фронту ми побачимо лише тоді, коли наші танки і бойова піхота з важкими боями візьмуть Національну Раду з питань Телебачення і радіо, Міністерство культури та Міністерство освіти. І коли буде свідомо і концептуально переформатовано наш культурно-інформаційний простір. А без такого Культурного Фронту не може бути жодної перемоги в цій війні. Бо перемога буде пірровою!
Анатолій Матвійчук
