Саме сьогодні за григоріанським календарем він з’явився на світ. Був із наших та не був нашим… Хоч народився у Полтаві, але писав, що в Петербурзі – аристократичніше… Його мати була з роду Суріних і теж пописувала, друкувалася в газеті «Копєйка», а по батькові він був українцем – Михайлом Івановичем Зощенком.
Українець, що став російським гумористом. Він, власне, продовжив традиції Гоголя і не тільки в гуморі, але, на жаль, і в услуженії імперії. Тієї імперії, яка його проковтнула, а потім і виплюнула – постановою ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року про ленінградські журнали «Звєзда» і «Лєнинград». Виплюнула разом зі ще однією відступницею, вродженою українкою – Анною Ахматовою, що зреклася родового прізвища Горенко і взяла татарське, бабусине.
Влучно і коротко охарактеризував Зощенка Евген Маланюк, говорячи про «гумор героя Зощенка», як про гумор «хитрого хохла»… «Поки він лише «потішав», поки були потрібні совєтській дійсності ці малоросійські анекдоти, цей повів тонкої іронії і гумору явно «південного» походження, – все було гаразд: це була конечна пряна приправа до щоденної «баланди» совєтського життя, що уможливлювала «жителеві» споживання тої «баланди» (Евген Маланюк. «Вигнання з Петрового парадизу»).
Михайло Зощенко після тієї сталінської постанови підробляв шевством та анонімними перекладами. Визнавав: «Сатирик повинен бути морально чистою людиною, а я принижений, як останній сучий син. У мене немає нічого в подальшому. Нічого».
Його навіть не дозволили поховати в Ленінграді – відвезли у Сєстрорєцьк, якусь болотисту «дєрєвню» неподалік… І мені чомусь зовсім не шкода цього відступника від українства.
Василь Чепурний, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
