Нині цілий ранок згадується Василь Жданкін. Як босий виходив на сцену. І як босоніж ходив зі мною по горах, прогортаючи хащі квітучої, зарошеної лаванди. Як виступали з ним разом у київському Будинку композитора, очевидно, десь у 1987-88 роках, а маститі дяді після нашого виступу з піною на губах доводили, що української авторської пісні не може існувати у природі, бо авторська пісня — це міський жанр, а ми, українці, село…
Глянув у Вікіпедію і побачив, що Василь загинув на початку вересня (2) 2019 року. Отже, знову як у тій п’єсі Ґарсія Лорка: “Коли мине п’ять років”.
Скучаю за тобою, друже. Гарного тобі співу в ангельських і херувимських хорах.
Костянтин Москалець
