Його щиро шанував Олесь Гончар. Його нарисами про Степана Олійника, Дмитра Луценка, Анатолія Солов’яненка, Миколу Сингаївського, Сергія Козака, Петра Білинника, Платона Воронька та багатьох інших уславлених діячів красного письменства, науки, культури зачитувалися сотні тисяч шанувальників газет “Демократична Україна” і “Сільські вісті”.
Його нарис про їздового-поштаря Харитона Дяченка із села Загребелля на Київщині, який об’їздив своєю сільською парокінною поштовою підводою всі фронти Другої світової, пів Європи, варто і нині долучити до хрестоматії української журналістики як узірець жанру.
Привітний, доброчулий, дотепний, енергійний, працьовитий, співочий… І мудроокий. Його енергетичною творчою кумуляцією щиро вражалися молоді колеги, він завжди поспішав і, 
здається, завжди та скрізь устигав.
Живлющої енергії цього аж геть не атлетичної статури чоловіка вповні вистачило б для бойового десятка. А тепла його усмішки, – на легіон.
І раптом сумна звістка – як обух, як вибух: упокоївся… Не витримало серце… Андрій Мельничук… Справждешній, визнаний тисячами Заслужений журналіст України, відтепер там, де ні журби, ні зітхання – у добірному сонмі своїх славетних героїв.
Схиляю скорботно голову перед Вашим сяйним образом, дорогий Земляче. Вже не наспілкуємося, не наспіваємося… Пам’ятатиму молитовно, поки рясту.
Валерій Ясиновський
Вічная памʼять Андрієві Мельничуку!
Після закінчення університету, де я спеціалізувався у міжнародній журналістиці, дуже мені хотілося працювати у цій царині в Києві. Завідувач відділу преси МЗС УРСР і колишній головний редактор газети «Радянська Україна» Юрій Заруба по-батьківському відмовляв мене, але я стояв на своєму. «Ну, гаразд. Піди спробуй», — сказав Заруба, упевнившись у моїй упертості.
Він зателефонував відповідальному секретареві «Радянки» Валерієві Мінченку: «У вас там, здається, є вакансія у міжнародному відділі… Візьми одного хлопця…»
Перший, з ким я здибався, коли прийшов у «Радянку», був Андрій Мельничук, який працював заступником відповідального секретаря. За дорученням Мінченка Андрій відвів мене у міжнародний відділ і відрекомендував співробітникам, які були «на господарстві»: один — колишній фронтовик, а другий — колишній партизан.
Оскільки А. Мельничук був наймолодшим чи одним із наймолодших працівників «Радянки», ми заприятелювали, і він допомагав мені призвичаюватися до життя «головної газети України».
На час мого працевлаштування на роботу у міжнародний відділ завідувач відділу Володимир Савцов був у відпустці. Повернувшись із відпустки, він був дуже обурений тим, що у відділ узяли нового співробітника без його згоди. Зі мною він навіть не поспілкувався, але, як мені розповів Андрій, влаштував скандал Мінченкові. Справа вийшла на рівень головного редактора газети Володимира Сіробаби. «Тебе викликає до себе головний редактор», — прибіг у міжнародний відділ Мельничук. Іду до Сіробаби й тремчу — не знаю, що мене чекає.
Головний редактор «Радянки» виявився не таким страшним, як мені здавалося. Сіробаба прийняв мене доброзичливо. «У якому відділі, крім міжнародного, ви хотіли б працювати?» — запитав він. «У відділі культури», — відповів я, і мене перевели у відділ, де займалися літературою та мистецтвом.
«Це — набагато краще», — сказав Мельничук.
Володимир Іваненко
P.S.
Як журавлі у вирій відлітають у свою Вічність янголи небесні. Андрій Васильович був щирим співрозмовником, талановитим журналістом, письменником, мудрим наставником та одним з найкращих друзів Степана Павловича Колесника.
З завідувачем відділу листів газети “Сільські вісті” Андрієм Мельничуком я вперше привіталася в приміщенні будівлі “Преса України”. Там, на першому поверсі була їдальня, і в обідню перерву усі збиралися пообідати. Зайшли і ми зі Степаном Павловичем. Андрій Васильович доброзичливо запропонував долучитися до його компанії…
Це був день нашого знайомства. Добрий, дотепний, уважний і світлий чоловік – таким досі є в моїй уяві. В тій задушевній розмові з посмішкою на вустах промовив фразу, яку пам’ятаю досі: “Які ж ви по особливому гарні, як горнятка мальовані”. Потім приніс для журналіста Колесника чимало листів із відгуками читачів і промовив: “Підшукую тобі, друже, гарну тему!”
Яка ж між цими двома людьми була братерська дружба. Сьогодні вони зустрілися в іншому світі. Вони обов’язково мають зустрітися, бо рідні душі так створені, щоб завжди перебувати поряд. Щоб допомагати кожному нужденному, бо по іншому вони не можуть. Вічна і світла пам’ять …
Оксана Одинцова
