Сьогодні минає 10 років, як мій Тато, Садовий Михайло Васильович, покинув цей грішний світ. Не 10 днів, не місяців, а вже 10 років я не бачу зелених світлячків у його веселих очах, не чую рідного голосу, сміху і його тихих кроків. З роками забувся запах його тоненького, як шовк волосся. Воно пахло мені Татом і моїм дитинством.
Бо поки живуть батьки – кожен з нас дитина. Весела. Щаслива. Безтурботна… Але мої плечі ще пам’ятають обійми його міцних, як обценьки рук, від стискання яких хрумкотіли кістки, завмирав у грудях подих, а моє серце наповнювалося батьківською любов’ю, його теплом, чоловічою мужністю, відвагою, мудрістю і силою усього нашого роду, які він через скільки поколінь передав мені, своєму сину.
Тато не помер.
Він казав, що не помре, а лише піде в далеку дорогу. На тій дорозі вже сонечко нікому не світить, зозулька не кує, струмок не жебонить, травичка не вмивається росою і квітки не цвітуть… Бо та дорога дуже далека, аж на той світ. Звідти ще ніхто не повертався. Але Тато вірив, що повернеться. Повернеться у воскресінні, яке подарував усьому людству Ісус Христос.
Тато спочив у Бозі о 22:17. Ми з сестрою Людою тримали його за руки із запаленими свічками, плакали і казали «Отче наш». Тато був схожий на велику рибу, яку на берег викинув шторм прожитих років і смертельна невиліковна хвороба… Тато жадібно хапав повітря, він ще так несамовито хотів жити, але то були останні секунди його 81-річного життя…
У цей скорботний для мене вечір хочу згадати мудрі Батькові слова, яких пташок він любив. Тато казав: «Я люблю ціґоїка (синичку), ворону, сороку, дятла, горобця, половика (яструба), ґаїцу (сойку), посмітюшку, і всіх пташок, які зі мною зимують. Ці пташки наші, пташки-націоналісти. Бо всі співочі пташки, лиш як їм стане холодно в «одному місці» летять у теплі краї. Забувають, яка земля їх ціле літо годувала, де вони діточок народили, ніби ті українці, що живуть в діаспорі. Ви тут жийте, тоді будете українцями».
Ярослав Садовий
