Плюс-мінус дві тисячі років тому римський мораліст Сенека, який вихваляв убогість, але сам писав на золотому пюпітрі, радив уявному другові Луцілію щасливим уважати себе тільки тоді, коли «зможеш жити в усіх на видноті, коли стіни тебе захищатимуть, а не приховуватимуть». Плюс-мінус дві тисячі років по тому португальський нобеліант Жозе Сарамаґо написав про те саме цілий роман «Сліпота».
Епідемія так званої «білої хвороби» – інфекції, від якої немає вакцини – несподівано вражає мешканців сучасного мегаполіса. Про яку країну чи місто йдеться не має жодного значення. Достатньо того, що мова про наших сучасників, які користуються усіма благами цивілізації: транспортом, комп’ютерною технікою, хіба що за винятком мобільного зв’язку й Інтернету.
Спочатку кількох, згодом десятки, а відтак і пару сотень хворих на інфекційну сліпоту городян уряд ізолює у 
колишній психіатричній лікарні. Покидати її сліпим заборонено під загрозою смерті. Скільки триватиме карантин – 40 днів чи 40 років – ніхто не знає. Чекати допомоги зовні їм теж не доводиться. Усе, звісно, нібито для захисту більшості від невідомої пошесті.
Те, що спочатку має вигляд гуманітарної місії швидко перетворюється на ув’язнення, обмеження громадянських прав ізольованих з дуже туманними перспективами бодай колись покинути стіни тюрми. І вже цілком у дусі політичних процесів 30-х від інтернованих вимагають принести себе у жертву, даруйте, виконати громадянський обов‘язок перед Нацією. Саме так з великої літери.
Тільки цієї зав’язки вже досить для того, аби збудити читацький інтерес, змусити зацікавлено стежити за тим, як сліпі уживатимуться одне з одним, даватимуть собі раду за все нових і нових викликів. Покинуті на самих себе, як діти на безлюдному острові, пацієнти психлікарні дуже швидко проходять шляхом героїв повісті «Володар мух» іншого нобеліанта, англійця Вільяма Голдінґа.
Повернувшись до первісного стану існування, у жанрі психологічного трилера, прискорено повторюють розвиток людства, розриваючись поміж культурою, мораллю, демократією і тваринним началом у людині, тоталітаризмом.
Власне, навколо цих двох моделей поведінки героїв і розгортається драма. За лиховісно закрученим сюжетом вгадується не тільки наше пандемічне сьогодення. Згадайте лише нездорову реакцію частини співвітчизників на перших хворих на коронавірус, яких закидали камінням. «Не сумнівайтеся, що ті, хто поки що зберіг зір, негайно випхають зі свого середовища тих, хто його втратив». Так і хочеться запитати, а звідки задовго до епідемії Сарамаґо знав, що так буде?
Однак Сарамаґо приховав ще один козир у рукаві. Те, що сліпота героїв не просто фізична вада стає зрозуміло щойно довідуємося про те, що з-поміж сотень ізольованих переносників збудника невідомої хвороби одна жінка незбагненним чином все-таки зберегла зір. Симулюючи сліпоту вона добровільно пішла у лікарню за своїм чоловіком. Правду про те, що вона зряча попервах знає тільки він один. Вершиною авторської іронії, очевидно, слід вважати те, що чоловік зрячої – лікар-офтальмолог, а всі перші осліплі мешканці міста – його пацієнти. (Обережно спойлер: осліпнуть усі). Для чого ж іще автору, справді, знадобилася єдина зряча героїня з-поміж безлічі безіменних, як і вона сама, сліпців, як не для того, аби побачити те, що зазвичай приховують за метафізичними «стінами» (фасадом благопристойності) від сторонніх очей.
А приховувати вирваним зі звичного середовища існування випадковим людям, які відтепер утворюють новітню колонію сліпців справді є що. І це не якісь фізичні властивості – вік, фізична краса, або вади. У цьому царстві незрячих вони вже майже не мають жодного практичного значення. На перший план сліпота виводить внутрішнє єство кожного. І ось тут справді починається найцікавіше.
Натура кожного, коли її не стримує така умовність як чужий погляд, проявляється у найприродніший спосіб. Здається, привселюдно справляти природну потребу, коли формально тебе ніхто не бачить, значно легше. Чи значно складніше? У кого як, засвідчують герої Сарамаґо. Як з’ясувалося вже незабаром, від того, аби остаточно не звиродніти, не перетворитися на тварину у колишньому, зрячому житті, когось і справді формально стримував тільки чужий погляд, думка іншого. «Живемо так, що зненацька побачити нас – значить застукати на гарячому» (Сенека). Якщо ж усі осліпли, то Бог, культура, мораль, совість… (перелік кожен може доповнити на свій власний розсуд) померли! І значить тепер усе можна.
Моторошна сцена в соборі повному сліпців з осліпленими невідомою рукою образами Господа і скульптурами святих, яка відкривається зору єдиної зрячої вже наприкінці роману, пряме тому підтвердження. Сліпі перед сліпими, де кожен сам обирає, яким йому бути і відповідає за свій вибір.
Власне частина сліпців саме так і поводяться, перетворюючи новий світ на справжнє пекло на землі. Це стосується не тільки справляння так званих природних потреб просто в лікарняних палатах, відмови ховати мерців тощо. Про таку вимушену зовнішніми обставинами неохайність інколи можна прочитати у спогадах колишніх в’язнів ГУЛАГУ. Як засвідчує Сарамаґо, моральна неохайність деяких його героїв є набагато страшнішою за фізичну. І розповідь про їхні злодіяння, поза сумнівом, емоційно наймоторошніші сторінки всього роману.
Але є й інші люди.
Принаймні у Сарамаґо. Для таких чужий погляд, думка іншого про них мають значення, але не визначальний. Навіть за найжахливіших життєвих обставин, кожний врешті-решт сам визначає межу власного морального звиродніння. Усе достеменно так, як у моралізаторстві Сенеки: «яка з того втіха, що про твої ганебні вчинки ніхто не знає» (у випадку Сарамаґо не бачить)? «Ти знаєш!.. Нещаслива ж ти людина, якщо не зважаєш на такого важливого свідка».
Юрій Чорней
