Яке значення літератури нині — у часи сфабрикованих новин, неповної інформації, завуальованої істини, а іноді й викривленої, в якій біле стає чорним? Література є джерелом неспотвореної інформації — слово правда вже й не випадає уживати, хоча саме поняття правди таки існує.
Саме цього розуміння і бракує в українському суспільстві, і серед українських письменників, які моделюють (просто вигадують) незрозумілі ситуації тоді, коли перед ними у повноті лежить українська реальність, про яку вони просто не можуть нічого путнього написати, бо не вічувають цю реальність як свою — перебувають на острівці безпеки, але при цьому намагаються написати про травму, яка не є їхньою, про насильство, якого вони ніколи не бачили на власні очі і не можуть пережити в силу відсутності співчуття до тих, хто насильство і несправедливість переживають.
Грубо кажучи — усі ці письменники-конформісти — вони не відчувають ані соціальної несправедливості на власних плечах, ані геноциду — хіба що його відлуння. І правдивість моїх слів можуть підтвердити 2 романи Арундаті Рой, які перекладені українською: «Бог дрібниць» і «Міністерство граничного щастя».
Ця письменниця написала усього 2 твори, але з них повністю постає розуміння сучасної Індії — цієї найбільшої псевдодемократії із Моді на чолі, ці праві фашисти, які поділяють думки Гітлера, просто на місці євреїв у них опиняються мусульмани, це складне кастове індійське суспільство, що пронизане ненавистю, яке бореться з корупцією так же безуспішно, як і ми.
Рой виступає за відокремлення Кашміру, проблема якого дуже нагадує Донбас. Щоб утримувати Кашмір в тілі Індії, потрібен гігантський спецназ, який аж ніяк не збігається із демократією. Загалом британська Індія і відокремлення від неї Пакистану і Бангладеш — яскравий приклад того, що постколоніальні країни, збиті колонізатором в цілість, часто виявляються нежиттєздатними у постколоніальній дійсності. І жодні договори тут не діють.
Жорстокість індусів співмірна з іранською, можливо, й перевершує її. Іранці все ж не руйнували бульдозерами, привезеними з Австралії, квартали своїх злидарів, як це було у Делі і Мумбаї. Немає в іранців і касти гімновозів. І це у 21 столітті — в ядерній країні.
Уявіть собі цей розрив між науково-технічним прогресом і мораллю й станом суспільної думки. Однак в Афганістані ще «краще», ніж в Індії: там у магазинах продають не їжу і не мобільники, а автомати Калашнікова й гранати. Про «ширку» вже й не згадуємо.
Нинішній письменник цікавий, якщо він «шарить» в політиці, історії, психології, мистецтві, якщо його цікавить передусім його власне суспільство і його власні співвітчизники, ба, його цивілізація. Усе решта — бла-бла-бла. Якби у нас в Україні був бодай якийсь твір, що достойно показує українські проблеми і сучасність, його б уже давно переклали, як перекладають десятками мов знакові романи, напр., згаданої Рой.
Таких романів просто нема. Ото поляки нас перекладають, бо й самі вони нічого видатного про Польщу написати не можуть. Токарчук аж ніяк не входить до числа таких письменників, як Рушді, Памук і Кутзее (обоє мають Нобелівську премію), Рой чи менш відомих, як Ніємі чи Чимаманда Нгозі Адічі. Тому Нобелівська премія й знецінена.
У світі реальних конфліктів і пристрастей, фактичного розлому світу на 2 цивілізації — гуманістичної (Західної) і граничної жорстокості (так звана вісь зла з головним гравцем — Китаєм) — усі вигадки і штучність, що висиджуються у замку зі слонової кістки, просто не мають жодного значення.
Нині письменник знову став борцем, а не мямлею і автором фантазій, в які елементарно не віриш, які не зачіпають за живе. Він тим більший борець, чим більший естет. Я просто шокована яловістю українських письменників і письменниць.
Роксана Харчук
