Отримала і прочитала “Першу шеренгу”, книгу, у якій ідеться про дисидентський рух на Чернігівщині у часи радянської окупації України. А хіба він був, дисидентський рух, під боком у москви? Багато хто здивується, надто ті, хто асоціює свої переконання і уявлення із географічною мапою. Пишу про це із власного досвіду – працюючи в музейно-туристичній справі, доводилось не раз спростовувати дивні упередження деяких відвідувачів, що мешканці Чернігівщини були раді московському сусідству.
Історії людей, про яких ідеться в “Першій шерензі” – це як струмочки у великій ріці української національної боротьби за права українського народу, його мову, автентичність, людські умови життя. Ці струмочки витікали з різних місцевостей – з Чернігова, Ніжина, Прилук, з глухих, вже померлих сіл, але неодмінно впадали у ріку загального опору, не завжди цілеспрямованого, часто – стихійного, проте – саме українського.
Варто звернути увагу на те, з ким воювала радянська влада через свої слідчі органи, репресії, чистки, погрози, ув’язнення у таборах з подальшим ламанням доль. З ученими, поетами, митцями… Це були ті небезпечні елементи, згустки неконтрольованої енергії, які 
загрожували усій системі. Це й зрозуміло – всі інші належали системі, а поняття політичної опозиції при тоталітарному режимі не могло існувати.
Усвідомлення ваги Слова мені відкривалося поступово, найбільш чітко оприявилось при вивченні біографії Ол. Довженка, який з улюбленців Сталіна лише за один твір про українську родину, що пережила жахи війни, потрапив під три розстрільні статті. Слово про Україну стало для режисера вироком, і недарма Євген Сверстюк називав його першим дисидентом, який запалив шістдесятників. Проте у “Першій шерензі” про Довженка не йдеться, бо завдання книги – нові імена, одні – широко відомі, інші взагалі невідомі…
Українського Слова радянська імперія боялась, тому в людях, які не тримали зброї, не заохочували до революцій, в більшості своїй взагалі не були причетними до якихось радикальних подій, але відстоювали право на ідентичність, історію, самобутність, на свою українську приналежність, вбачалась небезпека лише тому, що вони знали, як вступати у взаємодію зі Словом. Радянська влада воювала не просто з інтелігенцією, але з людьми, що виділялись сміливістю говорити чесно, думати масштабніше, ставити питання, відповіді на які ламали ідеологію.
Часто це були одинаки, які кидали виклик невідомості і потому, заплямовані тюремними відсидками, продовжували бути все тими ж одинаками у суспільстві, іноді так і не знаходячи дороги до щастя і розуміння. Поламані, але незламні…
… Всеволод Ганцов – мовознавець, дослідник української мови й правопису, відсидів 17 років у концтаборах Гулагу за сфабрикованою “справою СВУ”…
… Іван Коваленко – поет, засланий за українські вірші у табори Пермського краю…
… Микола Адаменко – поет, об’єкт розробок МДБ, засуджений за “антирадянську агітацію, наклепи на радянську владу і колгоспний лад”, 3 роки в Нироблагу і рокИ без права на реабілітацію…
… Леся Коцюба – вчена в галузі фольклористики, дисидентка, доведена переслідуваннями до звільнення з роботи і передчасної смерті…
… родина Левка Лук’яненка, яку “пасли” аж до розвалу Союзу, застосовуючи багату колекцію кдб-ських прийомів…
… Петро Рубан – митець, різьбяр по дереву, член Укр.Гельсінської групи, 23 роки у таборах і в’язницях, 123 доби в карцерах, 47 днів у штрафних ізоляторах…
Це лише частина імен, про кого йдеться у книзі. Також у ній можна почитати про розбудову незалежності України, Народний Рух і рухівців Чернігова, які піднімали синьо-жовті прапори вже тоді, коли всі ще піднімали червоні.
Однозначно, ця книга вартує уваги й прочитання. І спасибі упорядникам – Василеві Чепурному та Владиславу Савенку за її випуск. А також за те, що запросили до співпраці – одна з історій, про Миколу Адаменка, написана мною.
Читайте, допитливі душі. Пізнавайте краще Україну. Вивчайте Чернігівщину – вона сповнена загадок і патріотизму. Власне, довела це в 2022-му і незламно продовжує доводити в сьогоднішньому дні.
Ольга Ярмуш
