Сьогодні 100 років від Дня Народження видатного українського письменника Павла Загребельного. В українській літературі він посідає особливе місце передусім тим, що написав цілу бібліотеку, кілька десятків книг. Така неймовірна працьовитість для українського літературного контексту досить незвична.
Сила його таланту і сьогодні, самим фактом свого існування, знецінює, висвітлює всю нікчемність й карикатурність багатьох сучасних пігмеїв, які влаштовують бійки, в прямому значенні слова, за розподіл скромних державних грошей, що виділяються на Спілку письменників України.
Я вдячний долі, що на початку дев’яностих років минулого століття вона звела мене, тоді кореспондента газети “Молодь України”, з цією прекрасною людиною, і я бував в нього вдома, в Кончі Озерній, майже щомісяця протягом більше десятьох років.
За цей час надрукував з ним багато інтерв’ю. Деякі з них Павло Архипович публікував як передмови до своїх книг.
Колись, можливо, після війни, варто було б написати про нього об’ємну книжку “Розмови з Павлом Загребельним”, як колись дуже давно написав Йоганн Еккерман “Розмови з Гете”.
Ця світлина десь кінця дев’яностих років. Тоді я приїхав до Павла Архиповича в Кончу Озерну разом з фотокореспондентом газети “Молодь України” Георгієм Огінським. Він і задокументував ту мить.
Іван Безсмертний
Столітній Загребельний
Якби я писав його біографію – можливо, так би назвав книгу. Щоб перегукувалось з його “Тисячолітнім Миколаєм”. А біографію писати є з чого! Скажімо, два з половиною роки німецького полону чого варті (16-літнім пішов на фронт, а тепер хочуть від мобілізації захистити навіть 24-літніх, хоча скрізь війна – справа молодих).
А після полону над ним висіла пляма, хоча, здається, він послужив і в розвідувальній місії Красної армії?
Дружини Загребельного і Щербицького дружили між собою і, певно, це допомагало письменнику. Скажімо, тільки завдяки перебуванню в номенклатурі ЦК він отримав доступ до архівів НКВД і тому звинуватив батька Б.Олійника в здачі працівників редакції райгазети, яку той очолював. Олійник помстився за правду про батька, і коли Загребельному до ювілею мали давати зірку Героя Соцпраці, опублікував у “Советской культуре” розгромну статтю на роман “Я, Богдан”. Героя не дали, дали орден Трудового Червоного Прапора…
А роман – гарний. Звісно, сьогодні він, може, й не так читається, а тоді, як публікувався у “Вітчизні”, я ним захоплювався. Як і “Роксоланою”.
Взагалі неперебутна заслуга Загребельного у створенні масиву історичних романів, які відроджували українську тривкість. Як і не меншою заслугою є те, що він пустив у широкий світ Івана Драча, Миколу Вінграновського, Євгена Гуцала, давши їм, молодим, по сторінці в редагованій “ЛітУкраїні”.
… Кажуть, у Загребельного був противний характер: тільки піднявшись на другий поверх Спілки, у свій кабінет першого секретаря, він встигав полаятися з двома письменниками. Та й правильно робив, бо в основному ті, що біля Спілки терлися, були лінивими і нечитаючими. Скажімо, про Мілорада Павича він міг поговорити тільки з Мушкетиком та Слабошпицьким; інші такого не читають…
Люблю вредних людей – тільки вони щось і рухають…
Василь Чепурний
***
Для мене спражнє диво – це «Диво» Загребельного. Як витоки християнства в Україні. «Собор» Гончара не йде ні в які порівняння… Мені інколи здається, що «Собор» був написаний тільки тому, що Гончар якось довідався, що Загребельний пише «Диво»…
Владислав Савенок
Перше прочитання “Роксолани”у достудентські часи зацікавило, як і всі історичні романи Павла Загребельного. Але не так давно взялася перечитати його “Роксолану”. Дуже примітивна робота. Хоча історичні романи: “Первоміст”, “Євпраксія”, “Смерть у Києві”, “Диво” дали поштовх для глибшого вивчення історії Давньої Русі, княжих династій, що з часом переросло у написання власного історичного роману “Тобі скажу”.
А сам Павло Архипович – потужна постать, яка і досі викликає зацікавленість та повагу. Керувати Спілкою – багато бажаючих, а брати відповідальність за українську літературу – мало. Зате багато бажаючих “брати” зі Спілки. Обібрали далі нікуди.
Павло Загребельний – епоха, з усіма тогочасними реаліями, яку відмінити неможливо. Про багатьох із нас можна написати чорно і біло, хоча багато хто “відбілився” нині. А Павло Архипович не “відбілювався” і не виправдовувався перед новим часом. Таким потужним особистостям це не потрібно.
Валентина Мастєрова
