Сьогодні було б 85 років видатному українському письменникові Володимиру Дрозду, що народився в селі Петрушин Чернігівського району. Син простого колгоспника з глухого поліського села, як він сам себе називав, зразу після школи став працювати в районній газеті в Олишівці, яка тоді була райцентром.
Потім в обласній комсомольській газеті, де запам’ятався, зокрема, незалежним характером – скажімо, коли молодого художника Володимира Ємця місцеві комуністичні чинуші переслідували за викличну бороду (насправді за репресованого батька – священника УАПЦ), Володимир Дрозд публікує у столичній “Комсомольской правде” скандальну статтю “Дело о бороде”. Звісно, нічого не згадуючи про справжню причину переслідувань…
Зрештою, коли в ресторані з Євгеном Гуцалом (так, він теж працював у Чернігові) вони послали далеко міліціонера – довелося обом терміново виїжджати з Чернігова. Дрозда взяли працювати в “Літературну Україну”.
Працював у видавництві, а 1983 року очолює новостворений журнал “Київ”. У 20 років вийшла його перша книга “Люблю сині зорі” і він був прийнятий до Спілки письменників України. Ряд письменників, у тому числі і сам Дрозд, писали про його співпрацю з КГБ, проте ні довести, ні спростувати це ніхто не брався. Тільки Олесь Гончар у щоденнику обурювався, що Дрозд цим хвалиться публічно…
Проте Володимир Дрозд став автором романів і повістей, які немало досаджали тому ж КГБ – “Білий кінь Шептало”, “Балада про Сластьона”, “Вовкулака” викликали немалий резонанс і в Україні, і в діаспорі. Віддав данину він і совєтським темам, написавши романи про революціонерів. Вершиною його творчості є роман “Листя землі”, написаний рідним діалектом, в якому вгадуються і Петрушин, і наше білоруське прикордоння. За цей роман отримав Шевченківську премію.
Помер і похований у Києві 2003 року.
Особисто з Володимиром Дроздом я бачився тільки один раз, коли ми, студенти факультету журналістики Київського університету, ходили колядувати – у родині Володимира Дрозда і Ірини Жиленко нас приймали тепло і радісно. До речі, їх листування і стосунки взагалі дуже гарно передані у книзі мемуарів Ірини Жиленко, яку варто перечитати. Бо там і про час, і про опір системі, яка, власне, душила таких письменників, як Володимир Дрозд.
Я ж радий, що під час декомунізації за моєю пропозицією у Чернігові назвали вулиці іменами Володимира Дрозда і Євгена Гуцала.
Додам, що дуже важко було Дрозду працювати головним редактором журналу “Київ”, створеного 1983 року: мало тиску комуняцької цензури, так і наші рідні генії працювали, як мокре горить. Бере, скажімо, Дрозд на роботу Леоніда Талалая, вічно безробітного. Дає йому відредагувати чийсь твір. Той через деякий час приносить, Дрозд дивиться – правки тільки на кількох перших сторінках. А далі геніальному Талалаю стало ліньки… Талалая довелося звільнити, а Дрозд став ненависним для багатьох в літературі, хоча й дійсно характер мав не рахманний…
Взагалі в українській літературі мало трудящих письменників – хіба що Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Михайло Слабошпицький… Володимир Дрозд – у їхньому товаристві.
А на фото Ірина Жиленко і Володимир Дрозд з моїми однокурсницями Валентиною Мастєровою, Іриною Філіпчук та Тамарою Пузир під час нашого студентського колядування.
Василь Чепурний, Сіверщина
P.S.
А як бути з відомим рекордсменом України, Європи, планети (по Всесвіту даних ще нема) по кількості наклепаних і виданих книг, створених (з пальця і стелі) незліченних так званих “міжнародних” літературних премій, по кількості олауреачених ними (себе теж), по кількості “перекладів його віршів на іноземні мови”? Є й ще один розпіарений літератор, котрий наклепав понад 100 (!) книг, Є жінки-письменниці, а вони зараз кількісно домінують у книговиданні, на полицях книгарень і бібліотек, котрі видають книги пачками. Звісно, не можливо стільки написати. Може, це насправді за них пишуть, найняті багатими чоловіками чи коханцями, “літературні раби”?
Петро Антоненко
Та їм усім, клепачам премій, до Дрозда, як до Києва рачки…
Василь Чепурний
