Після 24 лютого довго не міг читати художню літературу. Часу було обмаль, не до читання. Проте, не лише заклопотаність, а й психологічний стан був не «художній». Щось брав до рук, гортав, намагався читати, не міг зосередитися, відкладав… А потім трапилася оказія. Якось, транзитом з гуманітаркою із пункту А в пункт Б, заскочив перекусити до якоїсь випадкової кафешки.
Зробив замовлення. Сижу, чекаю, від нудьги розглядаю інтер’єр харчевні. І тут помічаю поличку з книгами, яка явно була там влаштована не для читання, а для для декору. Вирішив подивитися що там і взяв перше, що потрапило до рук. То був третій том зібрання творів Михайла Коцюбинського.
Поки обід готувався, я встиг прочитати дві новели письменника – «Хвала життю» та «На острові». Ще зі школи пам’ятаю, що то останнє з написаного Коцюбинським. Вже за місяць письменника не стало.
Обидві новели водночас і сумні і життєствердні. Проте, не бачу потреби переказувати їхні сюжети. Хто схоче, той знайде і прочитає все сам. Але до чого я веду?
Той випадок в кафешці «з книгами для декору» став для мене певною точкою відліку, що повернула інтерес до читання. Коцюбинський не просто надихнув, він дав поштовх для переосмислення давно прочитаного. Він змусив поглянути на класику як на літературу, що жива і не збирається вмирати…
До речі, вчора у Михайла Михайловича був день народження. Йому 158 років.
Олександр Соломаха
