«Книга Радості» — сумнів щодо назви, коли вона нарешті з’явилася, бринів у мені лише мить. Адже пишу я винятково про радість, стільки-бо її довкола! Хіба що висловлюватися мені не просто, тому так мало у мене й написано. І ніби виходить, що безпосередньо писання для мене — свято слова. А свято — то знову радість»
(Юрій Ананко. Книга радости. Чернігів. 2017)
Десь у мене є перша книжка Юрія Ананка «Папороть у горщику», що її видав «Смолоскип» ще 2006 року. А взагалі прізвище цього письменника, родом з Бахмача, запам’яталося з публікацій у «ЛУ» ще із середини 90-
х. То вже пізніше я дізнався про хворість Ананка і особливість його спілкування.
Один із глибоких письменників-мислителів свого покоління. Він вважає себе учнем Володимира Кашки. У цій книзі — а вона не що инче як щоденникові медитації з фрагментами листування (автор називає їх «висмиками з листів») — багато думок про життя, про любов, про самотність, про бажання сімейного щастя. Роздуми про те, що для багатьох звичне аж до банальности. Ананко переводить ці «банальні» сенси в універсальні ключі буття.
Ми перетнулися на Хіменесі.
Я десь йому написав, що Хіменес з ряду моїх улюблених ліриків. А Юрій відписав, що переклав з іспанської відому андалузьку елегію «Платеро і я», елегійну повістину про життя і смерть сріблястого ослика на ім’я Платеро. Для того, аби перекласти повість, Ананко самостійно вивчив іспанську мову. Повість спочатку друкувалася у «КК» з моєю передмовою, а потім вийшла окремою книгою у «Дискурсусі» Василя Карп’юка.
Не знаю, як ведеться зараз Юрієві Ананку, в час війни. Иноді читаю його коментарі на сторінці Юрія Рогового. Читаю і вірю, що з цим чоловіком , талановитим письменником, все-таки зустрінемось. Шахмати не гратиму, попереджаю відразу…
Євген Баран
