Дивні відчуття огортають мене щовечора, коли на станції в Садгорі сиджу в маршрутці, що прямує на Шипинці, а я маю дістатися до Лужани.
Шарпанина, гризота, проблеми дня, що згорає і ховається за Цецинською горою, дивним чином розпорошуються, їх гострота притлумлюється, а виразність згасає.
Натомість непереборно напосідає меланхолія незмінної впродовж років картини: долина річки, захід сонця в гілках голих дерев старого парку і плин ріки.
Машини за вікном автобусу, що мчать повз станцію, лише посилюють марноту суєти міста, що зараз залишиться позаду в темряві вечора.
Так було, коли я повертався колись після навчання в університеті, так є тепер, коли я вертаюсь після роботи у видавництві, і так буде навіть тоді, коли… залатають величезну яму на дорозі при виїзді з міста.
Неминуче розчавиться лише під тягарем Вічності.
Валентин Ткач
Світлина Віри ШУЛЬГИ
