Нині день пам’яті Софії Русової-Ліндфорс, дивовижної жінки, що не мала в собі й краплі української крові, з’явилася на світ у наших дрімучих лісах на мяжи, стала піонером національного виховання. Її знаменитий вислів: «Нація народжується біля колиски», — маємо повторювати собі щоранку вкупі з «Отче наш», істина доведена впродовж століття.
Найменша дитина в родині, що у ранньому дитинстві втратила матір, а в підлітковому віці й батька, вже в 16 літ разом зі старшою сестрою стає засновницею першого в Києві й другого в імперії дитячого садочка. Садочка, у якому виховуються діти нашої національної еліти. Вони — М. Старицький, М.Лисенко, виховували її, одночасно використрвуючи для цензури прізвище Ліндфорс. Вона — виховувала їх дітей.
Софія рано виходить заміж, поєднуючи своє життя з Сашею-Соловейком (так називали Русова «громадівці» за розкішний голос), етнічного росіянина, що обрав собі українську ідентичність. Їх «медовий» місяць триває майже рік у Празі, де вони видають перший повний «Кобзар», нецензурований. Дорога в Україну через Відень. Для зустрічі з Драгомановим. Михайло Драгоманов стає їхнім гідом столицею іншої імперії. Три дні вони вивчають мистецтво у супроводі професора (нам таке й не насниться), в останній день відвідуючи Оперний. На Вагнерівській прем’єрі Софія втратила свідомість через задуху на верхніх ярусах. Налякані чоловіки винесли її із зали. Та все це дрібниці. Тендітна Софія ще той горішок. Поміж розповідями про 
високе Драгоманов інструктував пару, як ввезти «Кобзар» в російську імперію, оминувши жандармів. Цей празький «медовий місяць» визначить її життєві цінності, утвердить в переконаннях.
Русови — дивовижне подружжя, що віддано до останнього подиху служитиме Україні. Чи могла знати тоді молода жінка, що проживе довге й плідне життя — 84 роки. І завершить свій земний шлях у Празі.
Маючи дворянський статус, але не зовсім дворянські прибутки, й зважаючи на постійні переслідування поліції, Русови постійно переїжджають. Змінивши чимало міст і місць — Київ, Чернігів, станція Доч (хутір Русов окоп) на Борзнянщині, Одеса, Херсон, Єлисаветград, Харків, Вінниця, Полтава, Петербург, певний час О.Русов працював на Кавказі, Русови практично скрізь закладають бібліотеки й дитячі садочки.
Софія Русова — педагог рівня всесвітньовідомої Монтесорі. Вивчаючи активно європейський досвід, пов’язує його з національними традиціями й рідним середовищем. Любов до народного прищеплена змалечку нянею з Грибової Рудні, попри те, що в дрімучі ліси, в Олешню, батько привіз для донечки гувернантку зі Швейцарії.
Русова пише для дітей художні твори й підручники, активно займається громадською діяльністю (параллельно відбуваючи час в тюрмах, звідки її по черзі дістають чи брат О.Ліндфорс, чи чоловік). Мама трьох дітей (найменший Юрій, мало не в харківській в’язниці народився) виховувала і своїх, і готувавла до вступу в гімназію племінниць.
Життя нащадків варте уваги й досліджень. Відомо, що Любов Русова-Ліндфорс певний час працювала земською лікаркою в Городні, але на еміграції присвятила себе музиці. Олександр Русов — засновник вітчизняної статистики, чиї дослідження й описи обов’язково мають бути надруковані, адже для нас це чи не єдине джерело інформації про дійсний стан справ і життя людей в Чернігівському, Полтавському, Херсонському, Київському повітах.
Софія пережила чоловіка майже на чверть століття. Їй випало бути причетною до формування освітньої 
політики УНР. Вона емігрує майже останньою, навідріз відмовившись від будь-якої співпраці з більшовиками. З третьої спроби старенька жінка з онукою (після наглої смерті старшого сина Юрія у 25 років вона виховувала його доньку Олю) переходять через Збруч і добираються до Юрія Русова у Відень.
Софія важко хвора. Лікар В.Піснячевський пише Є.Чикаленку, щоб приїхав попрощатися з Русовою. Та за два тижні бабуся вже рветься до Праги читати лекції. Невідомо, чи відвідував Євген Харлампійович Русову у Відні, та знаємо, що їхні шляхи перетнулися в Подєбрадах. Русова читає лекції в УГА, в Педагогічному інституті в Празі, очолює секцію в Соціологічному ін-ті, активно займається створенням притулків для українських дітей на еміграції, бере участь у всесвітніх жіночих конгресах. Саме вона доносить до жінок світу правду про Голодомор в Україні.
Дуже прикро, що за 30 років Незалежності наше суспільство не спромоглося піднести ім’я подружжя на гідну сходинку пошани. Нарешті вулиці Русової чи Русових є в Києві, Вінниці, Рівному. Декілька шкіл (в Олешні, Ріпках, Шаповалівці, десь на Галичині) й садочок у столиці носять ім’я Софії Русової. Та насправді Русови своєю працею заслужили в Україні й перед українцями значно більше.
Нині нарешті Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека імені В.Г. Короленка оголосила про зміну імені. Але… на Глібова. Чому так, адже бібліотека в Чернігові заснована Русовими??? Про що, між іншим, свідчить і памʼятна дошка на фасаді будівлі.
Наш культурно-просвітній фронт має працювати, ефективно, об’єктивно, активно. Популяризуючи забуті Великі Імена, видаючи тисячними накладами безцінні праці й рукописи. Ми маємо усвідомити, що ми нація з міцним фундаментом.
Анжела Савченко
