«Комуніст. Однак православний» — таким оксюмороном означав себе Борис Олійник. Ну, це як гарячий сніг (зрештою, є в Юрія Бондарєва такий роман)… Він вмів говорити так, що бриніли струни української душі — оте його «мати сіяла льон», «Парубоцька балада», «над Полтавою дощ» є такими українними непритворно, що й лишаться на денці української душі.
Але українець не забуде і хитання Бориса Олійника, яко істинного малороса, на службі Московії. І коли відрікся від Руху, за що гостроязика Ліна Костенко стала звати його «б. Олійник». І коли пішов на службу в Кремль до Горбачова та помагав створювати партію Жириновського (задля контрольованої комуністами багатопартійності). І коли того ж таки Горбачова обізвав сатанистом (віддяка по- комуністичному). І коли собою прикривав збанкрутілу компартію України…
А малоросійство те — родове, бо Павло Загребельний, жінка якого дружила із жінкою Щербицького і він мав доступ до архівів, дослідив, що всю редакцію районної газети витлумили за доносами редактора. А редактором був Ілля Олійник, батько поета…
Олійник помстився нищівною рецензією на роман Загребельного «Я, Богдан» у московській «Советской культуре»…
Тяжка українська історія. У ній повно і чорного, і червоного — хіба що білого замало. Але не втішаймося екслюзивністю — не менше, аніж українська, тяжка історія і поляків, і турків, і мадяр, і московитів…
А Олійника читати варто…
На книжці автограф: «Василю Чепурному – на всі гаразди!. Б.Олійник. 12.V.2009»
Василь Чепурний
