«Цвіте терен» — всі, мабуть, чули цю пісню. Але розповісти я хочу не про цвіт терну, а про його плоди, темносині, терпкі на смак ягоди. Восени, куди не подивишся, кругом синіє терен. Диких тернів, скажімо, на Полтавщині дуже багато. Ягоди, що стають смачнішими пізно восени, або ж після перших заморозків, залюбки з’їдають птахи та інша живність. Але й люди встигають отримати від них користь.
Цікава тема, яку треба більш ретельно дослідити. В рамках деконструкції ху*ні, яка програмує життя цілих поколінь. Запишу поки що тезисно. Завжди помічав, що в навколохудожніх розмовах, або в коментарях, періодично і напрочуд стабільно з’являється якась людина, яка каже «Художник має бути голодний».
«Комуніст. Однак православний» — таким оксюмороном означав себе Борис Олійник. Ну, це як гарячий сніг (зрештою, є в Юрія Бондарєва такий роман)… Він вмів говорити так, що бриніли струни української душі — оте його «мати сіяла льон», «Парубоцька балада», «над Полтавою дощ» є такими українними непритворно, що й лишаться на денці української душі.
