Недавно Євген Баран – літературознавче світило Івано-Франківська – подарував мені свою свіжу книжечку верлібрів під назвою «Щоденник Пилата», на 114 сторінок невеличкого формату, близького до А6. Її перечитав так же швидко, як і попередню книжку Євгенових крилатих висловів.
Звичайно, коли береш книжку до рук, увагу привертає насамперед її оформлення. Помацавши тверду обкладинку, кажу Євгенові, що вона, мабуть, і так же файно коштує. «Та, знаєш, ні. Обійшлося дешевше видрукувати з твердою обкладинкою в Харкові, ніж з м’якою у Франківську», – таке на те відповів він. Я не вникаю в економіку видавництв, тим більше, що харківські видавництва перебувають у скажених умовах війни і кацапського терору, тому сприймаємо вище сказане просто як факт. Попри то знову пересвідчуюся, що франківському класикові трапляються досить умілі дизайнери: обкладинка, ілюстрації, верстка тексту і шрифти для книжки верлібрів підібрано зі смаком.
Мабуть, більшу частину представлених у ній творів я прочитав ще на фейсбучній сторінці Євгена Барана. Їх він викладав, мабуть, з рік. Тепер же, зібрані до купи, в контексті, ці 
верлібри дають краще уявлення про художні і сенсовні замисли свого автора. Але Євген Баран не був би Євгеном Бараном, якби не почастував читача своїми парадоксами. У підзаголовку назви книжки стоїть: «Верлібр», а от в пролозі маємо ось таке містичне: «Це не вірші, навіть не староукраїнська вірша. Це історії, які просилися на Божий Світ».
Розповідна манера текстів справді вказує на «історії», що мені часом закрадався і сумнів, чи визначення «верлібр», що цілком відповідає формі першого вірша в цій книжці під назвою «Мамі», так само добре пасує і до якоїсь частини інших текстів у «Щоденнику Пилата». Але я можу й помилятися, бо не є знавцем технологій віршування. Зате змістовні сенси, які мають у собі ці верлібри, ще здатний розрізнити.
Євгенові верлібри дуже безпосередні, щирі і відверті, публіцистичні, навіть політологічно-психологічні, цілковито позбавлені ялової патетики і моралізаторства, чим так часто грішать літератори… А, головне, глибокі думкою. Ось прочитаймо таке з його книжки:
«… бо імперія
є
вампіром
народженим
у серці
людини
яка
просто
вірила
у казку…»
І тут не мож’ також оминути відкриту приватність текстів Євгена Барана. У цьому він незрівнянний поміж нашими літератами, так безстрашно виставляє на публіку картини зі свого родинного життя. Раніше це траплялося на його сторінці в фейсбуці, тепер – і у верлібрах. І йому на цій непевній стежині значною мірою вдається оминути смислову дрібноту й підняти свої родинні хроніки до рівня суспільного звучання завдяки закладеним у них сенсам.
Читаючи «Щоденник Пилата», спало на думку, що манерою письма верлібри Євгена Барана нагадують верлібри Василя Мойсишина зі збірки «Матерія» (2020 р.), до якої Євген написав передмову і в ній навіть згадував про «розповідні інтонації» В. Мойсишина. І грішним ділом мені подумалося: чи не тоді «заразився» він від свого приятеля цими інтонаціями? Але Євген каже, що підштовхнули його до верлібрових історій два інші піїти – австрійський жид Еріх Фрід, переспіви з якого він ставив на своїй сторінці, і поляк Тадеуш Ружевич.
В самокритичності і парадоксальності з Євгеном Бараном теж навряд чи хтось із франківських літераторів може зрівнятися. Бо хто ще може так сказати про себе: «не наважується мій язик називатися Божим творінням»? Звісно, язик є ворогом більшости людства, і чи не кожен це по собі знає. Але не кожен про це публічно скаже.
Верлібри стали книгою одкровень Євгена Барана. В кожному з п’яти їх десятків у «Щоденнику Пилата» відчувається, як автора болить слово, яким він прокладає свій шлях до істини. Хоча й навіть на істину Євген Баран дивиться притаманно йому критично й часом іронійно: «життя для правди замало». На жаль, через свої обмежені знання про літературний процес не можу порівняти верлібри Євгена Барана, як і вже згадуваного Василя Мойсишина, в українському чи навіть европейському поетичному контексті, але інтуїтивно відчуваю, що творчі доробки цих франківців становлять собою мистецьки щось вагоме.
Євгена Барана попри його задиркуватість знаємо і як дуже вдумливу й енциклопедично обізнану людину, що легко прочитується з багатьох його текстів. Мене тішить, що все частіше чую від знайомих визнання того, що поруч із нами в ІФ живе, працює і творить часом і незручний та гостроязикий, але разом із тим такий дуже цікавий і небуденний чоловік. Гадаю, такі компліменти треба казати вчасно тим, хто цього заслужив, – ще за життя…
Петро Парипа
