В соцмережі безліч особистих пронизливих історій, пов’язаних з лікарнею Охматдит. Я маю і свою. Десь років сім тому там планово оперували мого сина, він має вроджену патологію і мусить обстежуватись у Охматдиті щороку. І от під час такого чергового обстеження сказали, що додому вже не відпустять і прийшов час оперувати.
Найгірше почалось після операції, бо виникли непередбачувані ускладення і довелось через день оперувати екстрено знову, різати по вже різаному і зашитому, причому ситуація була настільки критичною, що лікарі радились одразу в процесі другої операції.
Пригадую як сидів на сходах 5 поверху між операційною і реанімацією і плакав. І потім зривався і їхав десь на метрі по аптеках глухих мікрорайонів шукати ліки, одна ін’єкція яких коштувала 5 тисяч гривень і таких треба було дві на добу.
Зізнаюсь, мені назавжди цей період засоціював Київ із лікарнями і чорною бідою на межі трагедії. Я навряд чи колись отримаю якісь світлі асоціації з цим безперечно чудовим містом, але це вже суто моє особисте. Іншого Києва мені не повезло взнати.
Найгіршими з цього періоду були декілька днів реанімації, де тримали дітей після важких операцій і на трохи пускали батьків посидіти поруч своїх. Але нереально було дивитись тільки на свого, бо навколо їх багато. Це були знесилені, випатрані важкими хірургічними втручаннями худі тільця, з яких стирчали різноманітні трубки, що підтримували їх життя. Деякі були після важких дтп, в медикаментозних комах.
Ці три, чи скільки їх там було днів, стали тупо найгіршим з усього, що я коли-небудь переживав, з великим відривом. Хоча в моєму житті було багато різної *уйні до того та і після теж. Але ті дні – моє особисте лекало тепер. Коли стає дуже погано – я беру їх, прикладаю до себе і думаю – зараз так само погано? Ясно що ні. Отже все норм.
Але мова про інше.
Я побачив тоді серед того всього яку титанічну роботу виконують ті лікарі і як чудесно, що взагалі існує такий заклад, який дає раду з фактично безнадійним. Бачив як хірурги виповзають по стінах з операційних після багатогодинних нетривіальних операцій. Не видалення апендицитів, а таких, що їх доводиться обмізковувати буквально в процесі. Як до 
кожного корпусу ідуть прибиті горем батьки – тут рятують серця новонародженим, тут онкологія, там пересадка органів. Та лікарня – не просто велика київська лікарня, а місце, де пробують дати раду тому, з чим безсилі в регіонах.
Оті дітки, що на фото надворі з крапельницями – їм важко, але повірте, там всередині багато таких, яких навіть не можна рухати. Навіть не уявляю, шо там по реанімаціях і як вони собі дають раду!
Цю лікарню, звісно, треба відновити обов’язково, і це буде зроблено, я впевнений. І помножити її на 10, щоб таких закладів стало більше, бо тільки коли отако ракета викидає на вулицю її малих пацієнтів – стає видно, як їм важко і як це важливо.
До сліз приємно спостерігати включеність українців в цю біду. Рятуючи дітей, ми рятуємо своє майбутнє. І мова не про якийсь загальний пластмасовий пафос, а тупо про наші особистості. Якщо не допомагати дітям, то нафіга тоді взагалі це все. Як далі жити людиною?
Задонатьте кудись, але ви, мабуть, вже і так, я впевнений.
Володимир Гевко
