Існує дуже багато гімнів і гімноподібних пісень, шаманська сила яких полягає в тому, щоб погладити зляканого кролика, підбадьорити його, без будь-яких підстав «переконати», що все буде добре, і надихнути на подальше спокійне розмноження й нарощування живої ваги.
Бо від кролика більш нічого не вимагається.
Всі ми, сьогоднішні українці, народились і виросли саме серед таких пісень московського засолу і без бадьорої домінанти ніякого «славня» собі не уявляємо.
Існує дуже небагато гімнів — а більше простих народних пісень, — у яких речі називаються своїми іменами. Вони кроликів відлякують.
Страшнувато їм.
Адже йдеться таки про смерть!
Наближається, оточує ворожа сила, і боротися з нею зможуть лише ті, хто здатен дивитися в очі Смерті, хто готовий за свободу покласти душу й тіло. Це має бути справжня, реальна готовність, а не парадне вихваляння. То от ці люди не потребують бадьорих запевнень, що все буде добре. Але саме вони здатні перемагати.
Це розуміли ранні комуністи (подібно як і ранні християни): вони спокійно, ба ні, з гордістю, йшли на смерть: «И как один умрем…». Вони таки й умерли, як один; вони програли свою битву — нам в науку; але ми не зрозуміли їхнього уроку й тепер, як розумово обмежена челядь, кепкуємо з них.
Добре, не будемо про чуже, може ми справді те чуже не зовсім розуміємо. Обернімося до своїх пісень.
Яка прірва між веселою корчмою – і тяжкою козацькою правдою! Над цією прірвою стати неможливо, не вистачить ніякого шпагату, щоб одна нога була в корчмі, а друга – під Берестечком. Сьогодні українці вибирають корчму. Точніше – вони з неї вже років триста не вилазять.
Але не всі.
Як і триста років тому, є й будуть народжуватися люди, які дістають свою силу тільки від правди. І чим страшніша та правда, тим дужча зростає сила.
Парадоксально?
Ні, природно. Страшна правда у кролика відбирає останню силу, але дужого вона мобілізує, ставить перед найвищим випробуванням. Дужий приймає виклик.
«Закувала та сива зозуля/ Раннім-рано на зорі/ Ой, заплакали хлопці-молодці,/ Гей, гей, там на чужині, в неволі, в тюрмі…/ Вони плакали, гірко ридали,/ Свою долю викликали…»
Знайдіть, послухайте цю пісню.
Де там хоч одне слово бадьорости? Де там оптимістична кінцівка? Але ж послухайте, послухайте всю пісню! Невже не чуєте величезної закутої сили? Невже не чуєте правдивої символіки? Невже ця вічна сила ніяк вам не передається?
«Віє вітер, віє буйний», «Ой Боже, Боже, зглянься на нас», «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?», «Ой у лузі та ще й при березі», «Та не жур мене, моя мати»… А пісні про Нечая, Супруна, а козацькі думи – скільки найкращого нашого епосу вродило саме в героїчну козацьку добу, — а спробуйте там знайти хоч один бадьоренький гімник!
Козаки не співали, йдучи на ворожі списи, та й ніхто ніколи не співав – це все придуркуваті агітки. Пісня давала силу в час спокою, вона потребувала глибокої, зосередженої уваги й роздуму.
Нинішні гімнотворці є фактично наркоділерами. Вони аж синіють, силкуючись створити черговий наркотик, який запалить кроликів, зробить із них героїв… на пару годин… а далі ті кролики мають бути вбиті, ще й осміяні, ще й звинувачені в недостатньому героїзмі.
А що, є альтернатива?
Є! Вона ж очевидна: мірою того, як вимирає поголів’я кроликів, має виховуватись покоління людей, для яких неприйнятні брехня, лицемірство і наркотики. Я певен, що такі люди дадуть собі раду без бадьорих гімнів. Всім, кого мучить патріотична сверблячка, я б радив зосередитись на вирощуванні такого покоління. А що, важко?
Василь Триліс
