Цього тижня привезли до Урожа воїна. Ще один загинув з Нагуєвич. Позавчора поховали хлопця з Трускавця. Лейтенант, 22 роки. Везуть ще трьох. До Луцька везуть п’ятьох. Кожного дня під Гарнізонним храмом стоять люди з квітами – день у день там похорони наших захисників. На початку жовтня у Львові буде так званий БукФорум. Минулорічний був апогеєм клановості й мафіозності. Письменники-ветерани війни мокли під дощем зі своїми книгами. Натомість у чистому й сухому Палаці мистецтв намагалися канонізувати тих письменників, які зараз фестивалять у Західній Європі й заробляють гроші, розмовляючи з «хорошими» руськими.
У попередні війни аристократи й аристократки вдягались у військові однострої, працювали в шпиталях, бо війна зрівнює всіх, навіть королів. Вони точно не зрозуміли б, як це запросити на війну 100 гостей-письменників з різних країн і «транслювати на весь світ» їхні балачки. І хто за це платить. І головне – чи це комусь потрібно, окрім самих організаторів, які обливалися либонь холодним потом від думки, що в Україні є альтернативний літературний процес і що це врешті прорве запліснявілу дамбу, за якою ховаються кумири. Не прорвало, бо автори воюють чи волонтерять. Для них це шоу – принизливе і образливе.
На весь світ треба транслювати не теревені, а зруйновані бібліотеки, школи, друкарні, видавництва, розграбовані музеї України, вбитих цивільних, людей, що не мають куди повернутися. І тисячолітню історію української літератури, що проростала серед крові й руїн, була переслідувана і цілеспрямовано нищилась. Думайте про це, коли будете слухати всіх цих гостей наживо чи у ефірі. Думайте про Іллю Чернілевського і його згорьованих батьків, про Володю Вакуленка з Ізюма, за якого моляться всі, хто його знає, і чия доля невідома досі. За його сина-аутиста, який зник разом з ним. Думайте про чоловіка поетеси Ганни Осадко Олександра, який загинув за Україну. За тих, хто не напише вже жодного рядка. За Артема Чеха, який сидить зараз в окопах, і десятки інших письменників, які замість мікрофона тримають автомат. Їм начхати на те, що вони не пишуть зараз і не роздають автографів. А якщо й не начхати, то вони про це промовчать. Бо зараз важливо лише одне – перемогти.
Я радію, коли видавництва працюють, радію кожній книжці, що виходить у цей час, бо вона укріплює мій дух. Я радію кожній виставці, кожній виставі, кожному кліпу, продиктованому ненавистю до ворога і любов’ю до України. Але відверта кон’юнктура і самопіар бариг від культури огидні. Так, як було до війни, вже не буде. Не повинно бути.
За цим стоїть ще брак емпатії, атрофований емоційний інтелект, відсутність такту з боку як організаторів, так і тих, хто погодився взяти участь в цьому шоу. І тих, хто стікає слиною при згадці про Ніла Геймана чи Пітера Померанцева, які підтримують Україну. Не підтримувати Україну зараз можуть тільки самогубці й агресор.
Шкода, що найпершими грітися у промінні перемоги вилізуть ті, хто ні в чому собі не відмовляв під час війни, не втратив нікого з рідних і близьких. І ніколи не подивиться на світ через прості дерев’яні хрести у лісі під Ізюмом, під якими лежать цілі сім’ї зі зв’язаними за спиною руками. Ті комунальники, які поховали їх по-християнськи і написали їхні імена на табличках, варті всіх Нобелів і Букерів на світі. Вони – герої.
Галина Пагутяк
