У третьому (лютий, 2022) числі «Української літературної газети» опубліковано невеличку статтю головного бібліографа Чернігівської міської бібліотеки імені М.Коцюбинського Олени Куннової про поета Сергія Дзюбу і його дружину поетку Тетяну Дзюбу. Ця стаття мене, зізнаюся, неабияк здивувала.
«Українські письменники стали Послами Всесвітньої культури і літератури» — так ця стаття називається.
Ніколи раніше про цих поетів не чув. Подивився у вікіпедію. Насторожила гігантська кількість усяких 
титулів і нагород, утім, жодної справді вагомої. Також перелік незчисленних публікацій і перекладів чей усіма мовами світу, правда, без пояснення ні їхньої ваги, ні наскільки повноцінним усе це є.
Хай там як, але перше враження, що перед нами раптом постали великі всесвітньовідомі українські поет і поетка, про яких ніхто і сном-духом нічого не відав.
А ще вразила нечувана, просто титанічна за розмахом поетична плодовитість цих поетів — сто пятнадцять виданих книжок тільки в Сергія Дзюби, та й у Тетяни Дзюби не набагато менше. Виходить, що ця динамічна пара строчить вірші як з кулемета. Втім, як це вяжеться з істинною творчістю, яка вимагає тривалої душевної роботи, спокою, очищення від всякого шумовиння, всього дріб’язкового, несуттєвого, без чого неможливе глибоке осмислення дійсности?
Не розумію.
Тож узявся шукати самі вірші. Електронних версій поетичних збірок нема, здається, в жодній інтернет-бібліотеці. Але таки врешті надибав в інтернеті на деякі статті про цих авторів, де було вміщено півтора десятка їхніх віршів. Прочитав. Здивувався, що і її, і його поезія нічим не відріжняються між собою ні за стилем, ні за темою, ні за емоційними підходами. Так, наче ці поетичні рядки написані однією людиною.
А щодо художньої якости віршів, їхнього емоційного впливу, внутрішньої потуги, то… цього просто нема — абсолютно пустий нудний набір слів, породжений поверховим поглядом на світ.
Висновок: чергова мильна бульбашка, бо це не поезія, принаймні те, що я прочитав.
Володимир Яворський-Волдмур
