«Заходь, заходь, дорогий. Давно мої пороги не цілували твої ноги. Не роззувайся, бо потім не знайдеш черевиків у цьому безладі. Де б я повісив твоє пальто? Маю тільки один гачок. В мене якраз стільки одягу, на один гачок… Тому твоє пальто мусить повисіти на тобі. Нічого, тут і так не дуже тепло. Ти приніс мені свою нову книгу?
Якщо приніс, то добре. А якщо не приніс, то не біда. Я вже за день можу прочитати хіба що дві сторінки. І на другій забуваю, що було на першій. Кажеш, що це добре – можна вічно читати одну книгу… Можна читати, а можна й не читати. Знаєш, мені крайнім часом здається, що всі бібліотеки світу можна запхати в одну книгу. І то не дуже товсту. Жменю-другу спасительних думок, з якими прокидаєшся і з якими лягаєш. За які тримаєшся, щоб жити далі…
Але де б я тебе посадив? У мене тільки один стілець. Тобі досить одного стільця, правда? Тільки не сядь на мою грілку. А я постою. Мені й так важко сидіти, краще стояти або лежати… Насидівся я за життя над тими рукописами. Своїми й чужими. Як же я радів новим книжкам! І своїм, і вашим. Ти приніс мені свою нову книжку?..
До речі, ти все ще радієш виходу нової книги? Кажеш, читачі більше радіють, ніж ти. Це добре. Це значить, що ти вже перейшов до другої кляси: знаєш, як не слід писати. А третя… третя кляса – знаєш яка? Це коли ти просто не пишеш, коли можеш не писати. Люди смішні, гадають, що письменники пишуть для них і про них. Смієшся з моїх слів. Значить, ти теж смішний. Всі ми трішки смішні…
Слухай, чим би я тебе пригостив? Хочеш учорашнього супу? Я, правда, забув його покласти на ніч у холодильник. Зате він тепер кисленький, свіжить. Не голодний, кажеш… А може, нам би випити чогось по краплині? Якщо в мене щось залишилося. Згадав, є! Онука вчора принесла пляшку. Ану прочитай, що це. Геровітал? Ні, це ми пити не будемо…
Онука моя провізор, ти ж пам’ятаєш її? Ще б пак. Я бачив, як ти дивився на неї, коли приносив свої новелки. І як вона пострілювала очима. Можеш не заперечувати, я знаюся на поглядах. І чоловічих, і жіночих… Але дивися, куди би прилаштувати книгу, якщо все-таки приніс. Я потім знайду її за запахом свіжої фарби… Знаєш, я вже фактично не розгортаю книг, але без них не годен. Навіть уночі… лише не смійся…
Коли йду по потребі, світло не вмикаю. Бо навіщо: вночі я однаково бачу, що без світла, що зі світлом. Я тримаюся полиць, і книги мене ведуть. Рука їх чує, а ноги вгадують дорогу та відстань. Достоєвський шерехатий; Толстой потрісканий на корінцях; Сковорода ледь відчутний, не дається пальцям; Монтень твердий, як камінь, бо Камінь і є; Діккенс гладенький, ніжний; Шевченко візерунчатий, бо моя тітка, попадя, обтягла його тканиною зі старої чоловікової ризи; томи Гоголя лежачі, бо й він не такий, як усі… А ось починається ряд Бальзака – значить, до місця призначення ще два кроки… Що б я робив без книг?!
Бачиш, біля ліжка чотири томи словників? Гадаєш, я перед сном слова згадую? Ні, я стаю на словники, як на приступку, і так перехиляюся на постіль. Інакше ногу не підніму так високо – запалений нерв не дає… То що ти, кажеш, там приніс?»
«Книжку приніс».
«Що, що? Кажи мені на ліве вухо, бо правим я зовсім не чую. Пляшку приніс?..»
Мирослав Дочинець
