В річницю Майдану мені зненацька спало на думку: українцем я став саме завдяки росіянам! Нахабні, хамовиті, брехливі, понтовиті, вони знімалися разом зі мною в серіалах, крутилися десь поруч на «Інтері». Я спостерігав за їхніми вульгарними самками на відпочинках, за їхніми запухлими, забуханими рилами в літаках. Манірних і пихатих, їх завжди було повно у сучасному мистецтві.
Жив у нас на кутку Устим. Здоровий, сивий, схожий на якогось прапрабога, дід. Діти давно повиростали. Та шо там діти? Навіть онуки. Дружина його вже давно жила окремо, із середульшою донькою, а Устим все не хотів лишати хату.
Ще 2012 року їздили ми з дружиною до Львова. В перший же день вирішили сходити на Личаківський цвинтар. Купуємо квитки. Заходимо. Зустрічаємо велику групу російськомовних туристів — людей 30-35… Ходимо, блукаємо. Періодично перетинаємося з тією групою.
«Заходь, заходь, дорогий. Давно мої пороги не цілували твої ноги. Не роззувайся, бо потім не знайдеш черевиків у цьому безладі. Де б я повісив твоє пальто? Маю тільки один гачок. В мене якраз стільки одягу, на один гачок… Тому твоє пальто мусить повисіти на тобі. Нічого, тут і так не дуже тепло. Ти приніс мені свою нову книгу?
