Культура

Володимир Даниленко і його мистецтво розповідних форм

З усіх достоїнств прозаїка, крім мистецтва створення яскравих характерів, сюжету, психологічної напруги, мови, стилю, найбільш рідкісним є талант вигадування розповідних форм. Серед десятків видатних письменників різних літературі епох ним володіли одиниці. Серед українських прозаїків цей талант мав Панас Мирний, який сконструював роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні» за законами сучасного бестселера (недаремно академік Олександр Білецький назвав його роман домом з багатьма прибудовами і надбудовами) та Юрій Яновський, який у романі «Вершники» створив метод монтажу кадрів, а в «Майстрі корабля» у романний текст вписав листи, ідеї сценаріїв, мрії, фантазії, витворивши синтетичний роман.

В українській прозі ХХІ століття таким письменником є Володимир Даниленко. Експериментальною була вже його перша книжка «Місто Тіровиван» з постмодерним твором «Дзеньки-бреньки», жанрових аналогів якого немає в жодній літературі. Там у письменницькому кафе «Еней» збирається вся українська література від Нестора-літописця до сучасних авторів, а потім виявляється, що їх хтось зачинив, і вони не можуть вибратися з-під землі.

Цей літературний авангард написано як давньоруський літопис, що починається старослов’янською мовою, переходить на давньоукраїнську писемну, потім на сучасну українську, а потім на суржик. А в кінці твору виявляється, що вся ця історія – сон одного з літературних персонажів. У цій же книжці є повість «Усипальня для тарганів», створена за законами фрагментарності й кліповості естетики постмодернізму. Кожен її розділ схожий на порубане тіло змії, що крутиться сам по собі, відтворюючи втрату цілісності й гармонії сучасного світу. Експериментальний дух книжки «Місто Тіровиван», що при читанні її назви справа наліво читається, як місто Навиворіт, викликав захоплення у лідера гурту «ВВ» Олега Скрипки, який сам безконечно експериментує в музиці.

Роман Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» написаний у формі кросворду; роман «Газелі бідного Ремзі» – як 40 любовних листів кримського хана Хаджи Селіма Герая І, якого в наш час оживила київська медіум, у гарем своїм 40 наложницям; роман «Капелюх Сікорського» взагалі написаний з позицій капелюха авіаконструктора; роман «Клітка для вивільги» має вставні новели та кілька часових площин; повість «Тіні в маєтку Тарновських» поєднує сеанси психоаналізу, під час яких розгортаються історії з минулого двох головних персонажів, з історією їхнього теперішнього життя.

У містичному романі «Ніч із профілем жінки» основою сюжету стає соціальний психоз, що, як ртуть, розпадається на багато історій, у яких кожен потрапляє під вплив незрозумілого явища – нічної жінки, розповідаючи свої фантазії про загадкову незнайомку, у які вірить, ніби з ним це відбулося насправді. Таким чином перед читачами постає образ масової свідомості, що складається з великої кількості голосів, які створюють сучасний міф.

Не менш вигадливі оповідання письменника. Так, «Смерть учителя» написане, як поєднання Євангелія від Матвія і бюрократичного протоколу, у якому пророк разом із апостолами з’являється в Києві в епоху брежнєвського застою. В оповіданні «Кімната з цикламенами» головний герой потрапляє в історію, розказану його батьком, і не може з неї виплутатися. А в оповіданні «Зачаровані ходою» Яків буквально відтворює юдейську етимологію свого імені як той, хто йде слідом. І зачаровано скрадається за жінкою, яка ходить з таким викликом, що услід їй озираються чоловіки, і стає жертвою своєї пристрасті.

У багатьох оповіданнях із книжок «Сон із дзьоба стрижа» і «Грози над Туровцем» розповідні форми вигадливі й парадоксальні. Чого варте лише оповідання «Крик гриба», в якому зображено чоловіка, що серед ночі збирає на слух гриби. Недаремно після появи книжки «Сон із дзьоба стрижа» Андрій Кокотюха сказав, що, можливо, це найкраще, що написано в жанрі оповідання за всю історію української літератури.

У новому романі Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк», виданому нещодавно видавництвом «Академія», форма продиктована психологією його головної героїні. Діана Стогодюк має нарцисичний розлад особистості і чинить психологічне насильство стосовно чоловіків, які стали від неї залежними, тому весь роман – це розповіді шести жертв Діани, кожен із яких викладає свою історію близьких стосунків із цією жінкою. Кожен із них розмовляє своїм ідіолектом, який відповідає його походженню, вихованню, смакам, регіональним особливостям.

Так, бізнесмен з Авдіївки, що перебрався до Києва, в побуті розмовляє російською, але хоче вивчити українську мову, щоб не бути схожим на вихідця з Донбасу. Ось що він думає, порівнюючи своїх земляків з іншими жителями країни: «Якщо донецьку людину посадить на кічу, забрать у неї тілівізора і не дать щоденну порцію шансона, то вона помре от потері смисла жизні і тоскі по Родінє». У своїх власних мушлях сидять також професор історії Олександр Бреґус, ортодоксальний віруючий Ірен Давимуха, керівник пресслужби федерації профспілок Юрій Роботюк, політик Едуард Горянський. Кожен із них розмовляє своєю специфічною мовою, яка допомагає розкрити його характер.

Розповіді шести чоловіків про особистий досвід близьких стосунків з Діаною витворюють структуру роману, в якому реальність тісно переплітається зі снами, що допомагають зрозуміти нарцисичну природу Діани Стогодюк. Але у внутрішній світ Діани читач не може проникнути, бо, як написав у своїй рецензії на роман психотерапевт Тарас Левін, її внутрішній світ закостенілий і нецікавий, тому, на його думку, Діана «богиня і фурія водночас». Не можна проникнути в душу жінки, бо не можна проникнути в те, чого немає. Адже це жінка-матриця, яка має розум, але не має душі.

У романі нема одного розповідного голосу, а є голоси шести чоловіків, що зазнали аб’юзу від однієї жінки. І ці голоси, як ноти, відтворюють різні мелодії, але разом утворюють єдину цілісну симфонію, що має назву «Маски Діани Стогодюк».

Інна Вербицька

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.