Культура

Волошки Анатолія Драгомирецького

Поет-пісняр Анатолій Драгомирецький (18. 03. 1941, м. Львів — 28. 04. 2011, м. Київ): «Лише восьмий варіант «Очей волошкових» став піснею, всі попередні вірші буковинський композитор Степан Сабадаш забракував». Перший успіх і першу славу поета–пісняра він заслужено отримав у 24 роки, написавши вірш до шлягера «Очі волошкові» (музика Степана Сабадаша).

Закріпив досягнене через вісім років — 1973–го пісню «Золотоволоска» на замовлення Назарія Яремчука на віршований текст Анатолія Драгомирецького створив 24–річний Володимир Івасюк. А потім пішло–поїхало: «Василина», «Хлопці кучеряві», «Закарпаття моє», «Ти гори, ти гори, горицвіт»…

Легенді української естради, а саме це підтвердили час і визнання народне, сповнилося б 80… Цьогоріч минає й 10 років з дня смерті поета, тіло якого поховане в Ужгороді, на цвинтарі Кальварія, поруч з могилою батьків…

Анатолій Драгомирецький: «У Львові прожив лише два місяці свого життя, а потім батьки переїхали до Івано–Франківська, де я провів дитинство і шкільні роки. Згодом навчався на філологічному факультеті Ужгородського університету, після закінчення якого за державним розподілом викладав німецьку мову на Буковині, в селищі Порубне (тепер Тереблече), звідкіля родом Іво Бобул. Саме там відважився надрукувати свої перші вірші у газеті «Радянська Буковина»… Йшов 1965 рік. Саме ті вірші й прочитав відомий композитор Степан Сабадаш. Це, мабуть, від Бога, що Степан Олексійович звернув увагу на мене і запросив до себе в гості. Мешкав він, тоді вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пісні «Марічка» та «Пісня з полонини»), на вулиці Суворова у Чернівцях. Звичайно, я неймовірно хвилювався. Зустріла мене Сабадашева дружина — Рада Петрівна і провела в творчий кабінет композитора.

Степан Олексійович тут же взявся за справу і награв мені на фортепіано якусь чарівну мелодію, яка відразу сподобалась. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варіант майбутніх «Очей волошкових»! Тоді несподівано Сабадаш сказав мені: «Я б хотів, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовірно: він — маститий музичний корифей, а я — ніхто! Та й вірші писав тоді просто так, для себе. А тут мова йде про пісню. Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант «Очей волошкових» стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів.

Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді вперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати.

Наступний хіт разом з Володимиром Івасюком у мене народився аж через вісім років. З Володею познайомився у Вижниці, звів нас Левко Дутковський. Я тоді працював завідувачем відділу літератури й мистецтва газети «Молодь України». Ось під час цього відрядження подружився з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком. Саме Назарій замовив мені «Золотоволоску», правда, ні теми, ні назви ми ще не знали, співак хотів мати свою хорошу пісню.

Молодий Івасюк також учив мене писати тексти, багато доклав зусиль сам, щоб пісня вдалася. Володя був дуже вибагливий до кожного слова, наголосу. Відтак було аж три варіанти тексту, принаймні, Назарчик мав свій, який йому подобався найбільше і який зберігається нині в образі пісні у Золотому фонді українського мистецтва.

Із якої казки ти прийшла до мене
Й навкруги збудила провесінь зелену?
Із якої казки, із якого дива
Ти, немов жар–птиця, в сон мій прилетіла?
Золотоволоско — ти моя печаль,
Бо твоє волосся — золотий ручай,
Бо твоє волосся я забуть не зміг, —
Дай мені втопитись в хвилях золотих.
Як захмарить небо у осінні дні,
То весняним сонцем світиш ти мені,
Та за сонце більше в тебе ясноти, —
Як зуміла з казки ти сюди прийти?..

Довгі роки ми дружили з Назарієм Яремчуком. Хотілося мені щось подібне написати і для Василя Зінкевича, але не судилося…

Степан Олексійович і Володя були геніями музики. Правда, в Сабадаша набагато менше шлягерів, ніж в Івасюка, Володі судилося прожити менше і написати більше. В Івасюка був справжній талант від Бога. Це ж яким міцним треба було бути, щоб не зламатися від слави, яка прийшла до нього в досить юному віці!

Ми частенько зустрічалися з Володею Івасюком у Києві. Він був скрипковим віртуозом, мав здатність писати не лише на вимогу часу, а й набагато вперед. Ось у цьому він неперевершений. Пригадую, як художня рада у столиці перед записом прийняла всі його пісні відразу, з першої подачі. Подібне майже ніколи в ті часи не зустрічалося.

Івасюк був вольовим, мав твердий характер. Я навчався в Ужгороді, мені Закарпаття стало рідним, і тому хотілося чимось віддячити цьому самобутньому краю. Оскільки Іван Попович є народно визнаним героєм Закарпаття, я написав для нього декілька пісень. Іванко взагалі дивовижна людина, дуже мудра і дуже талановита. Коли він співає — глядач визнає, що його голос лікує душі. Так Іван написав на мої тексти прекрасну музику до «Василини» та «Закарпаття моє».

Рідні гори мої, синє диво дібров,
Із далеких доріг знов до вас я прийшов.
І смереки старі обійняли мене,
Попекли, як колись, знов зеленим вогнем.
І в цимбали свої сонце радісно б’є,
Едельвейсом цвіте Закарпаття моє.
І в цимбали свої сонце радісно б’є,
Едельвейсом цвіте Закарпаття моє…

Михайло Маслій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.