Культура

Всю ніч з… «Марусею Чурай»

Щось мене потягло перечитувати класику. Ну, ось взяв «Марусю Чурай» Ліни Костенко. Коли цей роман у віршах був надрукований у серії «Романи й повісті» , то це спричинило цілу бурю у середовищі тих, хто цікавився українською літературою. Мовляв, річ від живого класика, яка писала в стіл. І ось нарешті публікується офіційно. Я купив тоді книжку з певним скепсисом, бо якось не тягло мене читати величезні віршовані твори.

Цю книжку я почав читати і не зупинився, поки не дочитав до кінця. Ліг спати під ранок. Звісно, це можна пояснювати захопливим сюжетом — там любовна драма. Філософською глибиною — там знаходимо пласти глибинних змістів. Все це так.

Але мені здається, що будь-який сюжет, будь-які смисли не відбудуться без магії слова. У авторки така магічна мова, яка захоплює тебе і не випускає зі своїх обіймів навіть після того, як ти вже прочитав цей твір. Саме дивовижність мови перетворює сюжет на ледь не самостійну реальність, яка не відпускає тебе навіть коли ти перегорнув останню сторінку.

Це можна пояснювати словами. Але до кінця пояснити все одно неможливо. Бо пояснюване, описуване одразу трансформується у щось інше і просочується крізь пальці. Не тому, що ви неправильно описали, а тому, що це неможливо описати на сто відсотків. Все одно залишатиметься щось, яке не вписується у описання.

Ще додам.
Коли кажуть, що твір можна розібрати на цитати, то я сказав би, що «Маруся Чурай» — це суцільна цитата. Там мало не кожне речення може бути використане як приказка. «Її любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». «Нерівня душ — це гірше, ніж майна».

«Марусю Чурай» треба читати і перечитувати. Наша розкішна мова варта такої літератури. Вона її заслужила. Згадалося ще. Це не з роману, а з віршу якогось: «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний доторк до душі».

Юрій Луканов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.