Війна не тільки позбавляє майбутнього чи руйнує його, вона деструктивно впливає і на наше минуле. У перші тижні і навіть місяці великої війни нам здавалось, що все ще можна виправити, що це все якась жорстока помилка, яка неодмінно виправиться якнайшвидше, бо ж не може триб нашого життя так різко зруйнуватись. Так не буває. Ні ми, ні наші батьки не мали такого досвіду, а отже це все нереальне — що політики світу зберуться і зшиють знову докупи пірвану матерію цивілізованої реальності.
Такі повороти історії ми зустрічали лише в літературі, створеній у ностальгічній тузі за втраченим минулим. Про таке писав Цвайґ перед Другою світовою і його твори згодом чудово екранізував Вес Андерсон у «Готелі Ґранд-Будапешт» — чарівливий зникаючий світ старої Європи. Про це ж писав і Йозеф Рот у «Марші Радецького», але про свій світ старої Галичини перед Першою світовою, у імперії, котра доживала своїх останніх днів.
Обом авторам після виданих книг не залишалось більш не нічого, як безцільно тинятись світом, пропиваючи останні гроші та здоров’я своїх недурних макітр. Бо їх минулого більше просто не існувало.
Мало у кого з нас все ще збереглось відчуття, що реальність можна полагодити і повернутись до свого минулого життя, наче просто після сварки з колишнім. Велика війна розлучила нас із нашим минулим, наче клерк у державній установі, засвідчуючи кінець шлюбу. Відсунула його на п’ять років назад, залишивши просто порожнечу між минулим і теперішнім. Часову буферну зону.
Тепер практично у кожного із нас є свій “Учорашній світ”. І може не всі ми вміємо так проникливо і глибоко описати його, але точно відчуваємо про що йдеться. І що безповоротно пішло.
Солодкий мед цивілізованого світу – безтурботність, базовану на безперервності трибу людського життя і його гладкого руху, ми більше не можемо намащувати на хліб своєї буденності. Для нас він тепер згірчений і скам’янілий. Можемо лише згадувати смак цієї колишньої розкоші.
Володимир Гевко
