У День бібліотекаря нічого нового сказати не можу. Тому повторюю вже сказане. Я справді хотів стати бібліотекарем. У Ніжині мого дитинства та отроцтва була одна книгарня в центрі, але книжки продавалися також у кіосках Союзпечати, поштових відділеннях та у воєнторзі. Ще була опція “на машинах”, хто в курсі, що це таке. Проте найкраще – або за макулатуру, або в читальному залі бібліотеки.
Війна не тільки позбавляє майбутнього чи руйнує його, вона деструктивно впливає і на наше минуле. У перші тижні і навіть місяці великої війни нам здавалось, що все ще можна виправити, що це все якась жорстока помилка, яка неодмінно виправиться якнайшвидше, бо ж не може триб нашого життя так різко зруйнуватись. Так не буває. Ні ми, ні наші батьки не мали такого досвіду, а отже це все нереальне — що політики світу зберуться і зшиють знову докупи пірвану матерію цивілізованої реальності.
Раніше, коли хтось їхав за кордон (до братніх Болгарії, НДР, Польщі, Угорщини, як правило), то на питання «що тобі привезти?», всі (чи майже всі) замовляли жуйку. То була якась сакральна і дуже знакова штука. І найпростіша ознака закордонства та великої розкоші. Ознака свободи! Ти можеш не їсти, а лише жувати… В СССР якщо ти жуєш — то зобов’язаний був ковтати. А тут ні — пожував і виплюнув! Відчуваєте різницю?
